Січеславщина (квадрологія)

— Так-так! — заколивалась на своїх низьких ногах качка. — Ще й її розбудите.

— Чш-ш! — зашипів гусак притишеним голосом, витягнувши загрозливо шию. — Уже поворухнулась...

— Ні, то тільки місячне сяйво на ЇЇ устоньках усміхнених заграло, — обізвавсь якийсь голос із юрби іграшок. — Бачите, місяць уже заглянув і туди, де ліжко.

— То їй сниться коханий, — озвався другий голос.

— Мабуть...

— Чш-ш!..

Справді солодко спала цієї ночі Раїса Мітяївна, в їй увижалася всяка всячина.

Мануйлівка готувалась до великої події — приїзду митрополіта Української автокефальної церкви Василя Липківського — Мануйлівка, українське осердя в більшому скупнні — Січеславі. Ця соломоверха оаза серед закурених фабрично-заводських димарів Амура й Нижньодніпровського, як зграйка сірих куріпок, стиснута з усіх боків ворожою стихією була тим вогнищем!, що з нього виходили поштовхи, які викликали чергові здриги в усьому чужорідному — жидівсько-російському —нарості на тлі українського народу. Звідси вийшло колись найбільше вояків Горобцевого Республіканського коша, що скинув у Січеславі 1918 року гетьмансько-білоґвардійську владу, звідси йшла й пізніше, вже за НЕП-и, наснага того скупчення українською національною енергією...

Автокефальна церква? Це одна з форм національної самооборони в умовах поразки. Недаром на священиків висвячувалось багато колишніх петлюрівських старшин. Та й інша національно-патріотична українська інтелігенція її не сахалась. Як тамі справа з Богом — це не так цікаво, а от що українська мова, донедавна ще „мужицька", „хамська", зазвучить у церкві як повноцінна , — це багато важить, це здобуток.

І тому мануйлівці так палко, з таким завзяттям готувались до зустрічі митрополита Липківського. А це їхнє готування розійшлося нервовими променями по всьому організму, і за міануйлівцями потяглися й інші ще національно-живі клітини міста Січеслава.

У самий день свята на всьому протязі дороги від Січеславського залізничого вокзалу до мануйлівської церкви, через дніпровий міст-велетень, розставлено вістунів, а ті вістуни мали махати руками й шапками, передаючи радісну вістку, що, мовляв, „уже їде".

День був трохи з вітром, але теплий. Білі хмари, як вівці-шльонки, бігли одна за одною на чистому полі неба, а той вітер підвівав їм вовну, кучерявив її. Зблизька, знизу здавалось, що золотий хрест мануйлівської церкви мало не до тих хмарок-шльонок сягає, і деякі ніби зачіпались за нього, — зачепиться, постоїть, а тоді біжить далі.

. високі берестки, що з усіх боків обступили струнку будівлу церкви бадьоро шелестіли від того вітру. Вітер же дхилив і чорно-брунатну гриву диму недалекого амурського

похилив на Дніпро, — тим і небо над церквою було чистісеньке, тільки з отими веселими хмарками.

А на широкому майдані біля церкви людей-людей! Майдан весело, як живий, ворушиться. З поблизьких сіл і хуторів приїздили навіть возами, і від тих возів захряс незабудований простір по той бік соші, на березі Дніпра. Дніпро поли скував з-поза тієї „ярмаркової" гущі возів, докидаючи радо сти до загального святкового настрою, до краси святкових одяг в, уже „непівських". Рух і гомін переходив у масі народу, як хвилі в морі. Людське море хвилювалось, чекаючи свого митрополита...