Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Пірнувши в людську гущу, заразившись загальним настроєм чекання, „загубився" серед людей і інженер заводу ім. Петровського Павло Перемітько. Саме так: загубився, свідомо сховався. Бо, з одного боку, йому було любо й мило в цій рідній стихії, Де вільно, як солодка музика, лунала українська мова, а з другого — почуття якоїсь провини перед своїм народом, мало не зради. Не усвідомлював гаразд, у чому мого гпопина, але хисткий неспокій холодив йому груди. Може, в його родичанні з Мітяєвими, зайдами-гнобителями України? Але ж це тільки його родинна справа, а він і далі любить і буде завжди любити свій народ. Любить і любитиме так, як і тоді любив, коли із зброєю в руках боронив його незалежність! Отже, яка це зрада? Ні, зради начебто не було. Але йому чомусь хотілося, щоб його ніхто із знайомих на цій зустрічі митрополита не побачив.
Була небезпека ще й з іншого боку. Він боявся, щоб про це його перебування серед автокефалістів хтось не сказав... тим; таки Мітяєвим. Це могло б підірвати його пляни, ба й збільшити небезпечність його становища з політичного боку. Тільки ж тут його заспокоювало те, що Мітяєви побутово з українцями не зустрічаються.
Але він не міг так уже дуже в цій людській гущі „загубитись". Дуже бо яскрава була з нього одиниця. Не селянський був у нього вигляд і не робітничий. Легенький ясносірий костюм, легкий білий кашкет, чорненькі „англійські" вусики робили з нього елеґанта, мало не „пана" ще дореволюційного типу. І найперше жінки не могли не звернути на цього красня уваги...
Напруга в народі дедалі зростала, обличчя всіх були звернені в той бік, звідки мав приїхати митрополит, — в бік мосту на Дніпрі Один раз навіть зірвалася була „тривога", що „вже їде". Та це була хибна „тривога". її викликав найближчий вістун, що стояв на соші, у всіх перед очима. Він зняв був свою шапку без певного значення (може, щоб почухатись), а люди це зрозуміли як умовлений знак.
Павло Перематько й собі витяг голову в тому напрямі.
Коли це:
— І ви тут?
Оглянувся: біля нього стояла Любина Загребельна у її засмучених очах не було звичайної для неї веселості, не було жартівливості в тоні її голосу. Чорні дугасті брови, зламані біля перенісся на знак скорботи. її біла короткорукава сукня
облямована чорними смужками на комірі й рукавах, ніби підкреслювала цей її стан - наче була в жалобі. Про те саме говорив чорний бант у її чорній косі...
Аж кинувся заскочений такою несподіванкою інженер Премітько. Це ж було в сто раз гірше проти того, якби його просто хтось із знайомих побачив! Його побачила та, що її таки справді, зрадив! його побачила та, що її він не так давно майже любив, що про неї потай мріяв. Та ще й була вона не сама, а з матір'ю. Це останнє ускладнило зустріч, бо стара Загребельна могла просто зробити йому прилюдний скандал. І та, справді, зразу ж приголомшила його додатково: . „
- Ви вже так нас відцурались, що і не сказали, що будете близько...
Любина вхопила злякано матір за руку:
— Мамо, не треба!
- Чому не треба? — огризнулась стара. — Це некультурно... Бував стільки раз... І сусіди бачили. А тепер наче в лице наплював... Хіба я не знаю, як ти ридаєш? Хіба моє серце не болить за свою дитину? Ти подивись на себе, на що ти звелася...
— Ой, мамо...
Перемітько злякано оглянувся: люди довкола прислухались до них.Як бути? Не відсварюватися ж! Не знав, на яку ступити, як спинити цей потік лайки... Сором і образа густою червонявою залили йому вид...
Але саме в цю мить пішов загальний гомін по всій масі народу:
— їде... вже їде...
Вістун на соші замахав завзято шапкою над своєю головою, неміов підганяв вище тих голубів, що саме тепер веселою зграйкою заблискотіли в блакиті неба.
Усі похилились у той бік, звідки „їхав", як хилиться нива колосками туди, куди вітер повіє. Здавалося, навіть кучеряві берестки біля церкви жвавіше загомоніли, хмарки-шльонки спинилися над майданом, над морем зворушеного народу. Хмарки спинились, а голуби, біло-срібні блискітки, шугнули ще вище, так і шугнули... Як розгойдана великодня гойдалка: гойда! — в один бік, затріпотять там густіше крилами, а тоді в другий...
Нарешті на соші показався однокінний візник, а в відкритім фаетоні сиділо три постаті крім візника, що сидів на передку було видно високу митрополичу шапку, обіпнуту білим.