Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Анцьо, не списуй од Ферка: ти дурна, а він ще глупіший — лем більше ошибок наробиш.

— Слухай, Ільку, якшто ще раз стрілиш гумкою Полані у потилицю, так тебе лусну палицею по шиї, що сині мухи всю жизнь будуть у очах літати!

Одній Мані Крумплянці якось не міг робити зауваження. Із тої хвилини, як стало відомо, що моя «солодко губа» не викрила мене, як «женського вредителя», я одразу змінив своє ставлення до Мані. Тільки ось гляну на неї, і те пухнасте, тепленьке звірятко, що залізло мені в груди, вмить починає ворушитись. Бачиться, воно звело собі гніздечко десь під серцем і весь час гріє його якимось тривожно-хмільним теплом. І лише одкрию рота, аби Мані зробити серйозне попередження, як сяйвооке звірятко своєю пухнастою мордочкою торкається серця і воно на мить завмирає, а далі починає хмільно-тривожно колотитися. Ой, Маню, Маню!..

А взагалі, чимдалі — зі мною почали коїтися все більш дивовижні перевтілення. Все те, що донедавна було неодмінним атрибутом мого життя, — підніжки, несподівані щиглі однокласникам по носу і вухах, підкладання гумок з голками під сідниці, підбирання стільця, постійне стріляння на уроках з мініатюрних рогаток, смикання дівчат за косички і т. д. і т. п. — тепер здавалося неспасенним гріхом… Більше того, на мене впало якесь прозріння… Сидячи біля печі на ящику з дровами, бачилося, я підношуся на величному королівському троні, з якого своїм пильним зором обіймаю увесь світ — від свого класу і аж до найглибших закутин на дні морів і океанів. Бували хвилини, коли слухаючи уроки пана Фийси, на мене негадано нападали наукові осяяння. І я одразу встромляв свої «золоті» в бесіду вчителя, час од часу підправляючи його думки. Щодень я ріс в своїх очах, помислах і ділах… Я вже по-панібратськи підходив до директора, ручкався з ним і запитував:

— Як ся маєте, як ваші діла?

І тут же давав йому дружні поради щодо навчального процесу, виховання, господарських справ.

Втім, зважаючи на наш менталітет, зі мною нічого надприроднього не відбувалося. Хіба вам ніколи не траплялось зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невиразність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик вмить облагороджується і стає білогривим скакуном. У кріслі він не тільки набирає неймовірної ваги, чинності, пихи і значимості. Наш владний челядник неспогадано стає скарбницею знань, які нагромаджує людство впродовж свого існування — від космічних зірок аж до жіночих д…, вибачаюсь — гінекології.

Керівне крісло для представника нашої ментальності – атомний заряд, що розбуджує у ньому всю генетичну пам’ять нації, її невикористані таланти, духовні резерви і потенційні можливості. Але варто з-під сідниці начальницьке крісло вибити, як червона пиха лускає, геніальні таланти блякнуть і вчорашній білогривий знову стає сіренькою мишкою…