Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Що ж стосується мене, тут доля вчинила деякі корективи. В міру того, як я розумнішав і підносився на своєму тронному ящику і отримував насолоду від влади, з моїми ближніми почало коїтись щось протилежне. Однокласники сахались від мене, немов від короставого. Пан Фийса, бачилося, мав за велике щастя, коли впродовж уроку не зробив йому зауваження. Зустрічаючись зі мною в коридорі, одні вчителі намагались шмигонути у перший-ліпший клас, інші одразу умовкали і проходили повз мене так обережно, наче оминали іржаву авіабомбу часів Першої світової. А пана директора взагалі туберкульозна вош ущипнула. Завбачивши мене десь на своїм путі, на нього нападала гикавка, починав труситися і, розмахуючи руками, кричав.
— Спішу, спішу, Митьку! Немаю тепер часу тебе слухати.
Ну що ж — зате у мене часу стачило. Але, як кажуть, до пори до часу…
…Живучи самотньо, пан Фийса вранці не встигав снідати. А поготів, коли звечора перевиконував норму по «возліянію шпірітуса». Тому мав звичку брати із собою у школу сякий-такий бутерброд. А десь на другому-третьому уроці, коли учні виконували самостійне завдання, засував голову під стіл і крадькома наминав. До цього вже всі настільки звикли, що й уваги не звертали на підживлення пана вчителя. Проте, коли я приступив до виконання своїх обов’язків, подібне не могло промайнути повз моє пильне око.
— Смачного вам, пане Фийсо, — побажав я увічливо із свого ящика.
Бідака Фийса із неспогаданки ледь не вдавився і зайшовся таким кашлем, що я мусив хутко подавати воду і лупити учителя по хребтянці, аби не задихнувся.
Кілька днів поспіль Фийса утримувався від бутербродів. Та голод завжди моцніший за гонор, і вчитель здався. Тепер він їв дуже швидко, весь час криво позиркуючи на мене, наче кіт, на якого чатує не менш голодний пес. Така поспішність з їжею призводила до того, що пан Фийса розтрушував довкола крихти, які я мусів відтак прибирати. Врешті це мені набридло.
— Пане Фийсо, у вас што — цуравий рот? — запитав я. — Їсте і чамкаєте, яко та паскудна свиня, а мені то все на бідній голові!
Божіньку мій великий! Що тут вчинилося! Фийса підскочив, ніби йому розпеченого кола в сідницю встромили. Підняв над собою руки, голову підкинув до стелі і як закричав:
— О, силища небесні! За що ви мене так тяжко наказали?! Лем одні ви видите, як я терплю і страждаю, айбо більше уже не можу!
І тут же, старорежимний огризок, вирячивши, як на страшному суді, очиська, обернувся до класу:
— Діти мої солодкі! Доки ми цього антихриста будемо терпіти? — показав караючою десницею на мене. — Доки він буде нашу крівцю пити?! Геть супостата!
— Геть! Долів із ним! — заревів клас.
Я не встиг і пікнути, як десятки рук витягли мене з-під пічки і в’єдно із ящиком, революційно завиваючи, винесли із класу. А далі, скандуючи переможні гасла визволення, пронесли коридором, вийшли на східці і з тим же ящиком викинули мене на двір. І так само дружно революційні маси повернулись і зайшли до класу.
Я сидів на своєму ящику посеред шкільного подвір’я, немов викинутий на безлюдний острів командою піратський капітан, і невидющими очима дивився у іронічно-глумливі небеса. До скону віку не забути, що діялось в ту мить у моїй душі. Сказати: я був шокований, ошелешений — трухляві, порожні слова! Я був геть знівечений, до останку знищений, до краплини розтрощений і на сім ліктів у землю вкопаний! І це теж вельми бліденьке порівняння із тим страшним, всесвітньо-катастрофічним станом, який охопив мене. Так, достоту, почувається тільки геніальний полководець, який за півкроку до тріумфальної перемоги через якусь нісенітницю миттєво втратив армію і зазнав ганебної поразки. Чи більше — король, який свято вірив у свою всемогутність, а його із трону скинули придворні блазні. І від цього сам не відав: плакати, лаятись, грозитись, битись головою об ящик діда Соломона чи хутко придумати страшну помсту. Проте, не дивлячись на мій трішечки шалений характер і не завжди богоугодні діяння — доля мене таки по-материнськи любила, жаліла і хутко сама привела помсту.
— Митре, що мені робити? — раптом почувся позаду плаксивий голос.
Від шкільного туалету прямував мій однокласник Йосип Жидик на прізвисько Бегемот. Він постійно просипав і, як правило, являвся у школу на третій урок. Але перед тим — це вже увійшло у ритуал — заходив у шкільний туалет покурити. Йосип був всеядним і ненаситним, тому повністю відповідав своєму прізвиську. А туалет благенький, хирлявий, зліплений із дощок ще за небіжчиці Австро-Угорщини.