Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Пропонована книга є цікавим, несподіваним поглядом на так званий «радянський» культурний процес 1910—1930-х років XX століття: крізь своєрідне «задзеркалля» офіційної епохи і зсередини — через листування, спогади, щоденникові нотатки. Зокрема, йдеться про взаємовідношення життя й мистецтва, влади й діячів культури, їх роль та місце в умовах радянської ідеології. Видання розраховане на широке коло читачів. Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Хоч автор сих рядків, перечитуючи виданий в Україні «Щоденник» А. Любченка, подарований сином письменника якраз напередодні чергової річниці «звільнення Харкова від німецько-фашистських загарбників», і щоразу здригаючись при тому від вибухів ювілейного салюту, має необережність у те «відновлення пам’яти» не вірити. Адже столітній ювілей Любченка так і залишився нереалізований, а його твори воєнного періоду так і не були видрукувані. І все частіше, пишучи про це у «звільненій» та «незалежній» Україні, посеред офіційних свят і церемоній, вчуваєш знайоме, телефонно-булґаківське: «Варенухо? Не носи ніде телеграми…»
Несвідомий Свідзінський
Слава поета, зрештою, залежить від завзяття чи апатії поколінь безіменних людей, які піддають її випробуванню у затишку бібліотек.
X. Л. Борхес
З усього написаного Володимиром Свідзінським не зберігся саме той твір, який зіграв вирішальну ролю в його житті. Це він сам. Рукописи, на жаль, горять добре. Принаймні у передвоєнному Харкові, де за їхнім знищенням наглядають відповідальні особи на кшталт Ю. Смолича. Залишаються попіл і дим — себто міт, згідно з яким «літературна репутація» згаданих літературознавців у штатському виглядає надзвичайно високою. Кожен загублений чи знищений ними твір ними сприймається за шедевр.
Зрозуміло, що фактична, історична або позичена першооснова не кожній обробці підлягає. Частіше за все, це з’ясовується тоді, коли офіційні прийоми художнього перетворення конкретного життєвого матеріялу суперечать якимсь більш загальним законам життя. Очевидна також непродуктивність прямого співвідношення фактів біографії письменника з сюжетними ситуаціями його творів.
Так уже виходить, що фантазія художника й думка дослідника працюють за різними законами і частіше за все у різних напрямках. Натомість люди, незважаючи на велику кількість розчарувань, потребують «живого» літературознавства: їм важливо зрозуміти, з якою метою письменник брався за перо, чарку чи самогубний револьвер.
Самотність, труд, мовчання
Васильки на засаленном вороте
Возбуждали общественный смех.
Но стихи он писал в этом городе
Лучше всех.
Б. Слуцкий
У жовтні 1925-го року поет Володимир Свідзінський переїздить з Кам'янця на Поділлі до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Позаду в нього — архівно-дослідницька діяльність у Кам'янецькому ІНО, вихід друком першої збірки поезій у місцевій філії ДВУ та інші містечкові досягнення на кшталт перекладів К. Тімірязєва і В. Короленка. Слід зазначити, що відлік своєї літературної праці колишній семінарист з незакінченою вищою освітою в Київському комерційному інституті також веде з подільського періоду, згадуючи в анкетах, що почалася вона з жовтня 1918-го року на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Хоч друкуватися поет почав ще від 1912-го року, причому першу публікацію мав не в «Українській хаті», як вважає більшість дослідників, а в російському журналі «Нива».
Володимир Свідзінський
Під описувану пору Харків, уже як «столиця мистецтв», притягував багатьох талановитих приходьків, які згодом, власне, й склали пролеткультівську славу цьому споконвіку міщанському місту. Майже водночас із В. Свідзінським тут об’являються такі непересічні будівничі майбутньої Загірньої комуни в літературі, як М. Куліш, А. Любченко, І. Дніпровський, І. Микитенко, а трохи раніше — М. Хвильовий, В. Сосюра й П. Тичина. Десь далеко позаду в знетямленої слобідської столиці залишився «революційний» період нової культури, коли всі вулиці й будівлі міста були «борознисті від кольорів, кличів, щитів і арок Єрмілова» (В. Поліщук), і В. Сосюра, оспівуючи «червону зиму», ще не виставлявся «повітовим поетом», а Радянська Україна в п’єсах М. Куліша ще не здавалася «якоюсь суцільною божевільнею», якою пізніше її побачив цензор. У цей час також уже відшуміли панфутуристи-деструктори, з’явилися прибічники «соціологічної методи» в критиці і завертало на сумнозвісну «літературну дискусію» з її прицілом на «психологічну Европу».
