Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Але вже тоді (хоч труп царя і був виставлений на глумління за кремлівським муром на цілих три дні) знаходилися такі, хто щиро вірив, що Дмитрій Іванович — от щасливець! От везун! — міг дивом врятуватися.
Таким простолюдини вірили. Як і родичам убитого царя, які у веремії бунту зуміли втекти з Москви, прихопивши з собою навіть царські регалії, і прибули до польського королівства з підтвердженням, що цар Дмитрій міг врятуватися...
Звернемось ще раз до кривавих подій бунту 17 травня 1606 року.
...Дмитрій вибіг з царициної спочивальні і ніс до носу зустрівся з одним із Шуйських — Дмитрієм.
— Що?.. Що трапилося?.. — ще напівсонний (та й заснув перед світанком, в обіймах молодої цариці) вигукував Дмитрій. — Чому набат?
— В городі пожежа, — відповів Дмитрій Шуйський наче аж якось буденно, ніби пожежі в місті тільки те й робили, що спалахували. — Горить щось за Москвою-рікою.
— Але чому такий ґвалт несеться знадвору? — подивувався цар. — Горить, кажеш, за Москвою-рікою, а народ ніби в Кремлі нуртує...
В ту мить він хотів було повернутися до цариці, аби заспокоїти її, а вже потім їхати на пожежу (судячи з набату, що долинав з міста, вона була значна, тож цар мав там бути), як зненацька пролунали несамовиті і наче аж погрозливі крики біля самого палацу в Кремлі.
І тут до царя підбіг Петро Басманов (як він з’явився, Шуйський миттєво десь зник).
— Що за... дивна пожежа? — поспитав його цар. — Горить ніби десь у Москві, а народ галасує в Кремлі, під вікнами палацу... Дивно. І як стрільці пропустили тих крикунів у Кремль? Чого? З нагоди якої трясці?
— Це щось гірше, як пожежа, — відповів Басманов. — Боюсь, але це схоже на заколот. Я ще вчора застерігав вашу величність про змову, яка готується в Москві. От, здається, вона й почалася... туди й перетуди! — залаявся. — Жаль, що ваша величність не вжила ніяких заходів. А вчора це ще можна було зробити.
— Дали... маху! Хоча, якщо це справді... пожежа — нічого страшного. Не вперше горить Москва, і кожного разу вона відбудовувалася — ще кращою. Відбудується й цього разу... Тільки чому вони горлопанять у Кремлі? Під стінами палацу? Дізнайся, боярине, що там...
Басманов кинувся до вікна, відчинив його, висунув голову назовні, крикнув:
— Ей ви, горлодери... ать-переать?!. Чого вам не йметься? Що за тривога?
Йому відповіли з тих, хто мордувався біля самої стіни (Дмитрій Іванович почув відповідь):
— Віддай нам, Басман, твого вора, тоді й побалакаєш з нами!
— Ваша величносте, — повернувся воєвода до царя. — Вони вимагають, щоби їм...
— Чув, не глухий, — буркнув цар. — Таки й справді не пожежа. А втім, може згоріти моя влада. Що будемо робити, воєводо?
— А ти, государю, не вірив мені, що вся Москва зібралася на тебе.
— Чим я Москві не догодив?
— Коб я знав... Але сподіваюся, ситуація скоро проясниться. Погано, що стільки простолюдинів у Кремль проникло. Вони й кричать, щоби тебе негайно видали. Треба нам покедова захищатися, а там... Там розберемося, які їх мухи покусали. Чого б то вони так осатаніли супротиву тебе, государ?
Басманов кудись метнувся і повернувся з алебардниками, які загрозливо тримали чималі сокири з лезами у вигляді півмісяця. Здається, вони готові були трупами лягти, а царя захистити. Це трохи заспокоїло Дмитрія.
Басманов поставив алебардників біля входу, суворо велівши їм стояти муром непохитним і нікого сюди не пускати...
Алебардники згідно закивали бородатими головами, але тільки стали на вході, як по них кілька разів вистрелили з пищалей, і їх як вітром здуло... (Один, втікаючи, навіть алебарду свою кинув.)
Дмитрій встиг її схопити і сам кинувся до дверей, намагаючись загородити натовпу дорогу, що невідь-де і взявся — розбурханий і налаштований крушити всіх і вся...
— Геть, геть!!. — кричав цар. — Я вам не Борис...
Басманов і собі кинувся до дверей, а вже по той бік почав умовляти бояр припинити «безобразие», як один із змовників, стрибнувши вперед, з усього розмаху вдарив боярина довгим ножем у груди...
— Пошли, братцы, теперя царя ловить! — крикнув він до натовпу.
Змовники потоптом посунули по трупові Басманова (а він упав і дух спустив миттєво), прямуючи до дверей.
Дивуючись, як це сталося, що він один перед розлюченим натовпом, Дмитрій хряпнув дверима і побіг довгим переходом до маленького палацу, сподіваючись там сховатися. Біг і все ще дивувався: як це сталося, що до Кремля увірвалося стільки люду, а він, цар, сам-один яко перст — ні вірних бояр біля нього, ні стрільців, котрі невідомо де й подівалися.