Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Аж тут йому навстріч з-за рогу виткнувся гурт мужичків з дрєкольєм в руках — вів їх якийсь боярин.
У розпачі — вперше Дмитрій відчув у грудях змію розпуки — кинувся до відчиненого вікна. Виглянув і загледів унизу стрільців.
Ага, нарешті він побачив тих, хто мав його охороняти.
А юрма вже ось-ось.
Роздумувати більше не було коли. Дмитрій зістрибнув на підвіконня і загледів по той бік довгу драбину, що її приготували для ілюмінації, і почав по ній спускатися у двір до стрільців. Але на другому чи третьому щаблі нога його сковзнула кудись у порожнечу і він полетів униз...
Висота була десь близько 15 сажнів. Значна висота, і трудно було вціліти при ударі об землю — це він миттєво збагнув.
Падаючи, Дмитрій хапався руками за щаблі, намагаючись утриматись, але тільки обдер собі нігті.
Удару об землю, що стався миттєво, він не відчув, лише на мить увічу потемніло. А коли прояснилося, він лежав розпластаний у дворі з розбитими грудьми і вивихнутою ногою.
Самостійно встати вже не зміг. Сидячи, хапався руками за землю, вертівся, тримаючи витягнену поперед себе покалічену ногу — болю не відчував, адже ще перебував у шоковому стані.
Тут до нього нарешті підбігли стрільці, що тримали у дворі варту.
— Ваша величносте, що з вами?
Цар ще знайшов у собі сили, щоб відповісти чи не з гумором:
— А що буває з молодцями, які стрибають з такої висоти? Ногу поламав, дихати нічим... Здорово ж я шарахнувся вниз. Навіть у молодості, коли за дєвками бєгал, так не стрибав...
В очах у нього все ще пурхали чорні комашки, тож бачив стрільців як у тумані. Хрипів, надсадно дихаючи, і все ще намагався встати.
Розгублені стрільці хлюпнули на царя водою з берестяного ківшика, взяли його за руки й ноги, перенесли й поклали на якийсь плаский камінь під стіною. Він був нагрітий сонцем, і від тепла Дмитрію стало трохи легше, але озноб все ще не минав. Від болю, що наростав, цар втрачав свідомість — на короткі проміжки часу, майже миттєво, і виринав як з небуття. Стрільці тупцювалися розгублено, про щось між собою радилися й озиралися (у двір долітав рев натовпу), не знаючи, що їм робити з царем. Дмитрій збагнув, що вони можуть його зрадити і перейти на бік заколотників, а тому вирішив діяти.
— Ви — на государевій службі, клятву давали государя свого охороняти, — нагадав їм. — Пам’ятайте про це. А коли станете на мій бік, отримаєте щедру царську нагороду (стрільці ніби ожили). Дам вам хороших дєвок та маєтки зрадників бояр!
— Ваша величносте, ми — з вами! — вдарив себе в груди старший варти.
Стрільці обережно взяли його під руки й ноги і тільки рушили до малого палацу, де мовби ще юрми не було, як тут навстріч зненацька вигулькнув гурт збуджених мужиків з кіллям в руках. Попереду бігли їхні заводії — змовники-бояри.
— Ану віддайте нам його, — змовники кинулися до стрільців. — Зачем вам царь? Нам он нужнее, а мы вам другого изберем!
— Прочь, прочь от царя! — кричали стрільці, наставляючи на той гурт пищалі. Хтось із них навіть вистрелив — але вище голів. Для остраху.
— Ах вы... — закричав якийсь боярин, — с-сукины с-сыны!!! У кого пуляете? У народ православный? Та мы вас... Мы вас сметем! На колья вас посадим! В месиво растопчем!
Стрільці не відступали (від болю, що терзав його все дужче й дужче, Дмитрій вже мало що усвідомлював), усе ще гороїжилися пищалями.
Мужички загрозливо загули, заматюкалися відбірним московським матом, але виступити проти озброєних стрільців не зважилися. Тоді хтось з бояр злорадно крикнув:
— Ей, стрільці?!. Ми зараз підемо у вашу Стрілецьку слободу і винищимо ваших женушек і дєток, а по ізбах ваших красних пєтухов пустім!
— За... віщо? — розгубилися стрільці.
— А за те, що не віддаєте нам ізмєнніка, плута і обманщика!
— Та что с ними гуторить. Не понимают, пущай на себя пеняют! Пошли, братцы, громить ихнюю слободу. А они пущай сидят со своим царем!
— Айда, братцы, Стрелецкую слободу жечь!..
Цієї погрози виявилося досить. Стрільці, опустивши пищалі, позадкували, залишивши на землі царя...
Розуміючи, що це вже кінець, Дмитрій намагався встати, бодай звестися на одну, здорову, ногу, аби стоячи зустріти смерть, але так і не встав. Не було об що обіпертися, та й біль, що туманив йому зір, позбавляв його сили. Все пливло, й земля під ним хилиталася...
В цю мить з натовпу і вискочив — як чортик із заморської шкатулки — боярський отрок Григорій Валуєв. Миршавенький такий, ніякого виду, але надто швидкий, не ходив, а стрибав.
У його руках невідь-де взялася пищаль.