Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
О 21-й годині Кравчук, на прохання Чорновола, погодився впустити до парламенту народ. Двері відчинились, і до зали ринули люди з величезним блакитно-жовтим українським прапором. Коли його розгорнули над столом президії, націонал-демократи заспівали «Ой у лузі червона калина...» — неофіційний гімн України, а також національний гімн «Ще не вмерла України...» Лук’яненко безуспішно закликав до порядку. Хвилин за десять зала нарешті заспокоїлася, і Лук’яненко сказав: «Те, за що билися й страждали багато поколінь, здійснилося. Ми нарешті маємо те, що для інших націй давно було зрозумілим, — власну державу».
Ця сцена в українському парламенті позначила завершення процесу, який тривав понад п’ять років. Коли Горбачов і його колеги ініціювали політику гласності, вони навряд чи усвідомлювали, що зрештою це приведе до відокремлення України. Проте з настанням гласності вектор української історії змінився. Гласність розірвала зачароване коло марксистської ідеології «інтернаціоналізму» й, ознайомивши українців із подробицями русифікації та штучного голодомору в Україні в 1930-х роках, допомогла також показати російсько-українські стосунки в іншому світлі. Вперше українці стали дивитися на свою країну не як на «братську республіку», а як на жертву пригноблення, і націоналізм почав відроджуватися.
Наслідком цієї переоцінки стало прагнення України до незалежності. Західна Україна, анексована Радянським Союзом на початку Другої світової війни й негайно піддана масовому терору, завжди була рішуче налаштована позбутися радянського панування. Однак у решті областей України це розвивалося поступово, мірою того, як дедалі більше людей, дезорієнтованих під впливом нової інформації крахом універсальної марксистсько-ленінської теорії, що раніше визначала їхнє життя, переживали кризу свідомості й починали інакше дивитися на колись знайомий світ.
Першою значущою подією на цьому шляху України до незалежності був установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову (НРУ) — першої політичної опозиції України. Він відбувся в Києві у вересні 1989 року.
У 1987 році в Україні почали створюватися перші незалежні громадські об’єднання, в тому числі екологічні, на кшталт «зелених», і Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, метою якого був захист рідної мови. І все ж таки атмосфера в Україні, особливо порівняно з Прибалтикою, була репресивною. Незгодних заарештовували або звільняли з роботи, газети «самвидаву» конфісковували. У грудні 1988 року у Львові міліція із собаками напала на натовп демонстрантів.
Однак у березні 1989-го в Києві група письменників, під впливом поширення національних рухів у Прибалтиці, оголосила про утворення Руху. Спочатку ця група намагалася наголошувати на своїй відданості комунізму. Її програма, опублікована в газеті «Літературна Україна», закликала до демократизації та культурної автономії, але в ній ішлося також про «керівну роль» партії та «вдосконалення соціалізму». І все ж таки члени Товариства ім. Шевченка стали поширювати на підприємствах петиції з вимогою дозволити існування цієї організації. За кілька тижнів вони зібрали сотні тисяч підписів на підтримку Руху, здебільшого в Західній Україні.
Ідея Руху здобула підтримку і в Києві, а потребу в такій організації обговорювали на українському телебаченні. На момент відкриття установчого з’їзду 8 вересня 1989 року нова організація була вже в центрі уваги всієї України.
Цей з’їзд зібрав півтори тисячі учасників, його дивилися по телебаченню по усій Україні. Промовці розповідали про штучний голод 1933 року, про русифікацію, несправедливості в соціальній системі та наслідки вибуху в Чорнобилі для довкілля України з відвертістю, нечуваною для офіційно санкціонованого публічного форуму. Хоча промовці намагалися створити враження, нібито вони пропонують реформи, а отже, зацікавлені в збереженні комуністичної системи, насправді це був прихований заколот. Наприкінці першого дня роботи з’їзду представник Народного фронту Латвії підвівся і сказав: «Ми всі йдемо в одному напрямку — в напрямку повалення комуністичної диктатури та створення багатопартійної системи». Зала вибухнула оплесками.
Дивлячись на делегатів, що зібралися на з’їзд Народного руху до актової зали Київського політехнічного інституту, Мирослав Попович, голова Київського відділення Руху, відчував себе свідком загальнонаціональних зборів України. Ще ніколи йому не доводилося бути учасником заходу, де стільки різних людей — козаки, православні священики, шахтарі, кримські татари, партійні чиновники — висловлювались би так вільно.