Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Увесь день учасники з’їзду обговорювали стан довкілля України, вибори до Верховної Ради, питання державної мови в Україні, національної символіки та етнічних відносин, включно з антисемітизмом (який було засуджено), а після цього перейшли до проблеми політичного контролю в республіці. Лук’яненко сказав: «Наша історія — це історія окупацій, але найбільше ми постраждали від росіян. Тому нашою метою має бути вихід із СРСР». Інший делегат, Сергій Конєв, закликав «покласти край царюванню політичних динозаврів». Він сказав, що Володимира Щербицького, лідера комуністів України, треба віддати під суд за ядерну катастрофу в Чорнобилі: «Не може бути мови про реформи в Україні, поки злочинці, відповідальні за Чорнобиль, залишаються при владі».
Спостерігаючи за з’їздом зі свого місця на сцені, де розташовувалися члени проводу НРУ, Мирослав Попович упевнився, що національне відродження розпочалося.
Впродовж багатьох років він працював в Інституті філософії в Києві, писав праці з філософії науки та математичної логіки. Одна із його книжок називалася «Логіка і наукове пізнання», це було роз’яснення наукового логічного мислення для широкого загалу. Рукопис книжки не містив жодної цитати з творів Маркса чи Леніна; коли була готова перша коректура, Поповичу стали погрожувати звільненням за «політичну короткозорість» і примусили додати цитати. Згодом він організував наукову конференцію і був звинувачений представником ЦК у «грубих методологічних помилках». Як з’ясувалося, Попович не вмістив на початку брошури з матеріалами конференції якоїсь цитати із доповіді Брежнєва. Навіть після того, як Горбачов заговорив про потребу в змінах і почав вживати терміни «гласність» і «перебудова», Поповичу здавалося, що Щербицький опирається реформам в Україні. Тоді як центральні радянські газети ставали вільніші й відвертіші, в Україні не відбувалось ані лібералізації преси, ні якихось змін у вищому керівництві.
Однак після катастрофи 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС ситуація стала змінюватися.
Увечері 27 квітня Попович зустрів у вестибюлі інституту співробітницю, яка виглядала наляканою і захеканою. «Ви чули новини? — спитала вона. — На Чорнобильській АЕС сталася аварія».
«Ви знаєте, що саме трапилося?» — спитав Мирослав Попович.
«Не знаю, але чула — щось серйозне».
Попович поїхав додому й спробував щось дізнатися з повідомлень західних радіостанцій, яких тоді глушили. Він знав, що в разі катастрофи радянське радіо про неї не повідомить. Але навіть на «Німецькій хвилі» він нічого не почув.
Однак наступного дня Києвом стали ширитися чутки, а 29 квітня «Бі-Бі-Сі» передало перші подробиці вибуху і витоку радіації та порекомендувало жителям Києва зачиняти вікна, мити підлогу та не виходити на вулицю.
У місті запанувало збентеження та безлад. Із радянських джерел інформації не надходило жодних підтверджень того, що киянам є чого боятися, але ходили чутки про масову евакуацію людей з території довкола атомної станції. Іноземні радіостанції, чутні попри глушіння, повідомляли, що через вибух у Чорнобилі стався найбільший в історії ядерної енергетики виток радіації.
Першого травня, чудового сонячного дня, керівництво української компартії провело традиційну першотравневу демонстрацію, і головну вулицю Києва Хрещатик заполонили трудящі із червоними прапорами, українські танцюристи, які кружляли під звуки музики, та діти з паперовими квітами. Ніхто з них не підозрював, що наражається на радіацію, рівень якої в дві тисячі разів перевищує норму.
Проте вже 2 травня Київ охопила паніка. Причиною стали повідомлення західних радіостанцій про те, що комуністичні керівники України вивозять своїх дітей. Наприкінці того дня ледь не всі намагалися вивезти з міста дітей і жінок дітородного віку. Третього травня, коли офіційні засоби інформації все ще мовчали про аварію, Попович проводив на місцевому телебаченні економічну дискусію. Він знав, що відбулася велика катастрофа, але не наважився згадати про неї в ефірі. Після програми Попович проводжав одного московського посадовця, який брав участь у теледискусії, на вокзал, і там вони побачили сотні людей, які брали в облогу кожний потяг, намагаючись посадити своїх родичів до вщерть заповнених вагонів. Налякані, Попович і його гість переходили з перону на перон у пошуках хоч би якого потяга, яким можна було би поїхати з Києва. Врешті-решт за допомогою Поповича посадовцю пізно вночі вдалося втиснутися до московського потяга.
Четвертого травня Попович із донькою та онукою поїхав на вокзал, де тепер панував цілковитий безлад. Квитки втратили свій сенс. На перонах спалахували бійки, коли люди намагалися запхати своїх жінок і дітей у вагони. Купе скоро стали такими забитими, що неможливо було зачинити двері, й кожен потяг, який вирушав із Києва, був схожий на потяг метро в годину пік. Нарешті Поповичу вдалося посадити доньку на потяг до Ленінграда і передати їй онуку через вікно.