Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Поки все це тривало, в усій Україні швидко виникали філії Руху, тож стало ясно, що продовження опору призведе до конфронтації, з якою партії в умовах перебудови буде важко впоратися. Тому партійні лідери визнали за краще спробувати асимілювати Рух і дали дозвіл на проведення установчого з’їзду 8 вересня в Києві.
Під час з’їзду Попович відчував певне занепокоєння войовничим тоном деяких промовців. Рух поділився на тих, хто хотів підтримати перебудову, і тих, хто прагнув незалежності. Однак Поповичу здавалося, що, не сформувавшись іще як справжня організація, Рух уже суто емоційно був відданий ідеї незалежності. У залі висіли жовто-блакитні прапори, було ухвалено майже сотню резолюцій, багато з них — про історичні події аж від XVII століття. Колишні політв’язні, об’єднані в Українську Гельсінкську спілку, згадували минулі утиски, що додатково сприяло атмосфері стриманого радикалізму. До того ж делегати знали, що їх дивляться по українському телебаченню, і це теж спонукало їх до емоційних виступів.
Врешті-решт Іван Салій, очільник одного із київських райкомів партії, приголомшив аудиторію закликом до більшої самостійності України й вимогою відставки Щербицького. Цей виступ продемонстрував, що Рух має потенційну підтримку навіть серед деяких партійних діячів. Коли Салія спитали, чи здатна партія працювати разом із Рухом, він відповів: «Ми мусимо».
Заснування Руху дало певний поштовх активності мас в Україні. Після установчого з’їзду почали частіше відбуватися масові демонстрації, кульмінацією яких 21 січня 1990 року стала ще одна важлива подія в просуванні України до незалежності — «Українська хвиля». В цій демонстрації підтримки взяли участь більше 300 тисяч осіб, які утворили живий ланцюг від Києва до Львова.
Центром народної активності швидко став Львів. Більша частина Західної України ніколи не була складовою Російської імперії, а після її приєднання до Радянського Союзу 10 відсотків місцевого населення було заслано в Сибір. Тому національна самосвідомість була тут не менш сильною, ніж у Прибалтиці, й західні українці почали організовуватися проти комуністичного режиму, скориставшись послабленням міліцейського терору.
17 вересня 1989 року Львів став свідком найбільшої демонстрації в своїй історії. Нею було відзначено п’ятдесяту річницю вступу до міста радянських військових частин згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа. П’ятнадцять священиків забороненої Греко-католицької церкви відправили службу просто неба для майже 250 тисяч людей, що зібралися на площі перед Пороховою вежею. Після молитви учасники широким потоком, зі свічками та іконами в руках, рушили містом до собору св. Юра, закритого для греко-католиків, і відправили там службу. О 19-й годині демонстранти знову зібралися в середмісті на хвилину мовчання — на вшанування пам’яті жертв радянської окупації. О 21-й годині вони розійшлися по домівках, вимкнули там світло і поставили на підвіконня свічки, перетворивши все місто на мерехтливий меморіал.
Коли починалися перші демонстрації, батьки благали свої дітей не брати в них участі: «Вас розстріляють так само, як ваших братів і сестер». Але, побачивши масову підтримку українського націоналізму, люди позбулися страху.
На День Львова, 1 жовтня 1989 року, тисячі маніфестантів пройшли центром міста слідом за дівчиною в національному вбранні, яка вся була оповита мотузкою — в неї не були зв’язані лише ноги. Поширилися чутки про арешт кількох студентів. Частина натовпу залишила ходу і пішла до управління міліції, де їм було наказано розійтися. Однак багато хто, опинившись у глухому куті, не зміг вийти, й міліція накинулася на демонстрантів, декого з них жорстоко побивши. Майже сорок осіб довелося госпіталізувати. У відповідь лідери місцевого Руху закликали до загального страйку, і 3 жовтня всю роботу в місті, за винятком надзвичайних служб, було припинено. Це була перша демонстрація Рухом своєї політичної сили. Більше міліція Львова не намагалася розганяти демонстрантів.
Наприкінці жовтня активісти Руху, впевнені в підтримці з боку західноукраїнських націоналістів, розробили план символічного єднання громадських активістів Західної України із населенням решти республіки у формі живого ланцюга між Львовом і Києвом.
Неперервний дощ поливав шпилі та фасади львівського середмістя 21 січня 1990 року, коли Михайло Бойчишин, співробітник Інституту конвеєробудування, який став одним із лідерів Руху, завів свою машину й почав повільно просуватися багатолюдними брукованими вулицями. Куди кинь оком, скрізь були юрми людей з українськими прапорами.