Трилогія смерті

Мої очі поблукали й зупинилися. Я почув, як вирвалося повітря з моїх ніздрів.

15 жовтня 1934 р. За два тижні до загибелі Арбутнота, керівника студії.

— Оце!

Повагавшись мить, Меґґі витягла і вставила фільм у мувіолу. Запустила машину.

Ми побачили парадний вхід до «Максимус-Філмс», жовтневого надвечір’я 1934-го року. Двері зачинені, але за склом видно якісь тіні. Й тут двері відчинились, вийшло двоє чи й троє людей. Посередині виступав високий огрядний чоловік, що сміявся, заплющивши очі й закинувши голову назад, а плечі йому аж тряслися від веселощів. Він був такий щасливий, що очі аж звузилися до тонких щілинок. І він робив глибокий вдих — чи не останній такий у своєму житті.

— Ви знаєте його? — запитала Меґґі.

Я задивився у цю невеличку напівтемну, напівосвітлену печерку, видовбану в землі.

— Арбутнот.

Я доторкнувся до скла, як ото доторкуються до кришталевої кулі, але читав я не майбутнє, а самі лише минулі дні-роки, позбавлені барв.

— Арбутнот. Загинув того самого місяця, коли ви зняли цей фільм.

Меґґі прокрутила трохи назад і знову пустила показ. Ось знову вийшли, сміючись, троє чоловіків, і розвеселений Арбутнот закривлявся в камеру, того давно забутого й неймовірно щасливого полудня.

Меґґі добачила щось на моєму обличчі.

— Ну, що там у вас? Виплюньте!

— На цьому тижні я його бачив.

— Дурниці. Накурилися тих чудних сигар?

Меґґі провела ще три рамки. Арбутнот задер голову до майже дощового неба.

Тепер Арбутнот гукав когось, махав комусь руками, але кому — лишилось поза кадром.

Я скористався нагодою.

— Бачив його на цвинтарі, в ніч на Геловін. Там було опудало з пап’є-маше й дроту, яке мало його обличчя.

Тепер завиднів Арбутнотів «дуйзенберґ» біля хідника. Арбутнот потис руки Менні й Ґрокові, обіцяючи їм щасливі літа. Меґґі дивилася не на мене, а тільки на темно-світлі картинки, що мов через скакалку скакали внизу.

— Не вірте нічому в Геловінську ніч.

— Але й інші люди бачили. Дехто не на жарт перелякався. Менні й інші кілька днів мов по мінному полю ходили.

— Та дурниці, а що ж іще, — пирхнула Меґґі. — Що ще новенького? Ви, мабуть, завважили, що я сиджу або в кінопроекційній, або тут, нагорі, де повітря таке розріджене, що в них, поки видеруться сюди, кров із носа потече. Ось чому мені більше до вподоби божевільний Фріц. Він знімає до опівночі, а я редагую до світанку. Потім ми впадаємо в зимову сплячку. А як довга зима закінчується — щодня о п’ятій вечора, — ми встаємо, призначаючи собі початок робочого вечора на момент заходу сонця. Раз чи двічі на тиждень, як і ви, либонь, помітили, ходимо на прощу до комісаріату, аби засвідчити Менні Ляйберові, що ми ще живі.