Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— То Маккомас, — почала Пола, і Грейм уже тішився, що з півгодини гомонітиме з нею про картини, коли раптом відчинилися двері, зайшов Доналд Вер, окинув поглядом залу, видимо когось шукаючи, і весь аж засяяв, коли вгледів Маленьку господиню.

Несучи під пахвою скрипку, він швидко й діловито рушив до фортеп’яно і заходився розкладати поти.

— Ми хочемо попрацювати до обіду, — пояснила Греймові Пола. — Містер Вер запевняє, ніби я страшенно занедбала себе, і я побоююся, що він має трохи рації. В їдальні ми побачимось. Ви, звісно, можете зоставатися тут, але попереджаю, що ми будемо справді працювати. А вдень підемо купатись. Дік сказав, щоб о четвертій усім зійтись біля басейну. І ще він казав, що в нього є нова пісня і він її нам проспіває. Котра вже година, містере Вере?

— За десять хвилин одинадцята, — відповів скрипаль уривчасто і ледь дратливо.

— То ви занадто поквапились — ми ж умовлялися рівно на одинадцяту. Доведеться вам десять хвилин почекати, пане-добродію. Мені треба спершу збігати до Діка. Я сьогодні ще не побажала йому доброго ранку.

Пола Форест добре знала, як розподілено чоловіків час. На останніх сторінках блокнота, що завжди лежав на столику біля її ліжка, якимись таємними ієрогліфами було записано, що о пів на сьому віп п’є вранішню каву; що до восьмої сорок п’ять його можна застати в ліжку, над коректурою або книжками, якщо тільки він не надумає проїхатись верхи; що від дев’ятої до десятої приступу до нього нема, бо він диктує Блейкові ділові листи; так само й від десятої до одинадцятої — тоді він приймає помічників та завідувачів служб, а Бонбрайт, другий секретар, мов судимій писар, занотовує кулеметний вогонь запитань та відповідей.

Зате близько одинадцятої, якщо тільки не трапиться якихось несподіваних справ чи телеграм, його часинку можна застати самого, хоча й щоразу чимось зайнятого.

Минаючи кімнату секретарів, Пола почула торохтіння друкарської машинки — знак, що однієї перешкоди вже немає. В бібліотеці Бонбрайт розшукував якусь книжку для Менсона, скотаря, що відав шортгорнами, — отже, й помічників Дік уже відпустив.

Вона натисла кпопку, і перед нею повернувся заставлений книжками стелаж, відкривши хід на вузесенькі залізні гвинтові сходи, що вели вгору до Дікової канцелярії. Нагорі такий самий стелаж слухняно й нечутно повернувся, пропускаючи її туди. Але враз по її обличчю пробігла тінь невдоволення: вона почула голос Джеремі Брекстона. Ще нікого не побачивши й не показавшись сама, Пола нерішуче зупинилася.

— Що ж, затопити то й затопити, — казав директор копалень. — Тільки ж висушувати потім ускочить у грубий гріш. Та й ганьба яка — отак затоплювати наш старий Урожайний.

— Але ж із книг видно, що за останній рік ми мали з нього тільки збитки, — почула Пола Дікову відповідь. — Нас оббирають усі, кому не ліньки, від самого Уерти[124] до послідущого бандита-пеона на краденій шкапі. Це вже занадто — і їхні надзвичайні податки, і бандити, й повстанці, і федералісти. Ми б, звісно, якось перетерпіли, якби цьому видио було край. Але хто може ручитися, що така веремія не триватиме ще десять чи й двадцять років?