Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Вражаючі аналогії такого роду поширюються на християнський символізм цього твору. Співзвучність козацької церемонії споживання вина з християнським переісточенням було широко відзначено. До уваги не бралося те, що Андрій розділив хліб із польською жінкою — хоч і менш показна, ця дія належить до того самого християнського підтексту твору. Тарасова євхаристія вина/крові зі своїми побратимами врівноважена Андрієвою євхаристією хліба/тіла зі своєю коханою. Як і багато чого іншого у цій важливій шостій главі, це порівняння надає ваги Андрієвому вибору та перетворюється на важливий дискурс, що протистоїть Тарасовій ідеології.

Андрієві зусилля отримати хліб перед переходом до Дубна розширені у версії 1842 року до головної події: замість двох речень у редакції «Миргорода» цей фрагмент виростає до сторінки. Оповідач описує три Андрієві спроби (надзвичайно ритуалізоване число) у виборі правильного виду хліба. Зокрема, він відкидає козацький чорний хліб як непридатний для тонкої конституції польської пані. У своїй третій спробі він згадує про білий хліб, який був викрадений козаками з католицького монастиря. Він знаходить мішок із монастирськими хлібами під головою сплячого Остапа. Коли він забирає хліб, його напівпробуджений брат викрикує попередження про проникнення поляка в табір, на що Андрій відповідає: «Замолчи, я тебя убью!» (ПСС 2, 92). Хліб стає символічно зарядженим у цій сцені. Він починає нагадувати католицьку євхаристію й Андрієву відмову від козацьких зв’язків.

Сцена з поїданням хліба символізує причастя Андрія з жінкою. Білі шматки хліба принесено служницею на золотій тарелі. Це нагадує таїнство євхаристії у католицькій церкві, під час якого біла облатка передається на таці. Андрій стає Спасителем для польської жінки, а також священиком. Він приносить їй «святі дари», що нагадують Тарасову роль у козацькому ритуалі спільного пиття вина. Польська жінка розламує шматочки перед споживанням і підводить свої повні вдячності очі на Андрія. Впевнений у здатності «потужного слова» художника прославити козацькі подвиги та закликати християн до молитви (проведеної після Тарасової церемонії спільного пиття вина), оповідач тепер проголошує безсилля слів перед описом щасливого погляду коханої жінки: И пусть бы выразило чье-нибудь слово… но не властны выразить ни резец, ни кисть, ни высоко-могучее слово того, что видается иной раз в взорах девы… (ПСС 2, 103). Андрій звертається до польської жінки: «Царица!» і доручає свою долю в її руки. У світлі Тарасового прощального накликання російського царя вибір слів Андрієм підкреслює його відданість своїй коханій — так само як і зміщення його політичної вірності.