Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Прохід приводить Андрія та його провідницю до дубненського католицького монастиря. Прикметно, що Андрій — єдиний, хто стукає, вимагаючи входу. Зустріч Андрія та католицького ченця, що відчиняє двері, обом їм нагадала про завзяте протистояння, яке точиться над землею: Андрий невольно остановился при виде католического монаха, возбуждавшего такое ненавистное презрение в козаках, поступавших с ними бесчеловечней, чем с жидами. Монах тоже несколько отступил назад, увидев запорожского козака, но слово, невнятно произнесенное татаркою, его успокоило (ПСС 2, 96). При вході до костелу Андрій помічає людей, які смиренно моляться: священик біля олтаря, виснажені жінки, які втомлено поклали голови на лавки, та кілька чоловіків, закляклих навколішки навпроти колон. Вони просять Господа врятувати це місто, підтримати їхній занепалий дух і дати їм силу для протистояння малодушним скаргам про скорботу на цій землі. Як чути з тону оповідача, який спостерігає за цією сценою Андрієвими очима, Андрій співчутливо ставиться до цих людей — радше як до стражденних людей, ніж до ненависних польських єретиків. Можливо, натяк на власну симпатію Гоголя до поляків, яка проявилась у дружбі, про яку я писала вище, лежить в основі Андрієвого ставлення до них.
Костел надзвичайно промовляє до Андрієвого естетичного чуття:
Окно с цветными стеклами, бывшее над алтарем, озарилося розовым румянцем утра, и упали от него на пол голубые, желтые и других цветов кружки света, осветившие внезапно темную церковь. Весь алтарь в своем далеком углублении показался вдруг в сиянии; кадильный дым остановился на воздухе радужно освещенным облаком. Андрий не без изумления глядел из своего темного угла на чудо, произведенное светом (ПСС 2, 96—97).
Як часто зазначалося, цей опис костелу нагадує гоголівські враження у римських церквах. Він може ґрунтуватися на образі базиліки Святого Петра, в якому відбувається аналогічна гра світла крізь вікна над головним олтарем. Андрій приголомшений костелом. Звуки органа посилили страх, викликаний світловим видовищем. Органна музика відрізняє католицькі церкви від православних, у яких дозволяється лише людський голос для прославлення Господа. Андрієвому зануренню в очаровательную музыку пуль и мечей приходить на зміну зачудування виразно католицькою небесной музыкой:
В это время величественный рев органа наполнил вдруг всю церковь. Он становился гуще и гуще, разрастался, перешел в тяжелые ропоты грома и потом вдруг, обратившись в небесную музыку, понесся высоко под сводами своими поющими звуками, напоминавшими тонкие девичьи голоса, и потом опять обратился он в густой рев и гром и затих. И долго еще громовые ропоты носились, дрожа, под сводами, и дивился Андрий с полуоткрытым ртом величественной музыке (ПСС 2, 97).
Прихід Андрія до Дубна супроводжується католицькими образами. Гоголь показує, що Андрій стає сприйнятливим до католицизму через своє естетичне чуття, яке, здається, було точкою дотику між Гоголем і католицьким ритуалом, який вразив його в Римі.
Якщо сприймати Андрія як образ Гоголевого відходу від православ’я, Гоголь, можливо, в якомусь сенсі виганяв власних демонів, стративши Андрія у восьмій главі. Однак у сцені вбивства Андрія не міститься осуду, навіть попри те, що технічно оповідач змістився з козацької перспективи. Хоч Тарас і кипить від мстивості, презирства та глузливості, син поводиться покорно, как ребенок (ПСС 2, 144). Гоголь суттєво змінив свій образ Андрія в порівнянні з редакцією 1835 року. У попередньому тексті, побачивши батька, Андрій ховається за своїх солдатів, як подлый трус, що усвідомлював свою душу не совсем чистою (ПСС 2, 321). У 1842 році, навпаки, Гоголь зображає Андрія в момент його смерті як уособлення скривдженої невинності: Как хлебный колос, подрезанный серпом, как молодой барашек, почуявший под сердцем смертельное железо, повис он головой и повалился на траву, не сказавши ни одного слова (ПСС 2, 144). Андрій жодного разу не поводиться як боягуз, а поводиться сміливо та шляхетно. Замість боротьби з нечистим сумлінням, як у версії 1835 року, у переробленому тексті залишається цілком у згоді з вибором, який він зробив:.. видно было, как тихо шевелились уста его, и как он произносил чье-то имя; но это не было имя отчизны, или матери, или братьев — это было имя прекрасной полячки. Тарас выстрелил (ПСС 2, 144). Андрій вмирає з гідністю, залишаючись вірним своєму товариществу з польською жінкою.