Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Що ганебне — це справді так. Але чи таке вже нечуване для Москви — якщо брати її не просто як місто, а як столицю спершу князівства, потім царства, імперії? Чи рідкісне взагалі? Як самі росіяни кажуть — «из ряда вон выходящее»? Всього траплялося в Москві і Московії, а відтак і загалом в Російській імперії, за роки князівські, царські і потім імператорські.
Цариці Софія і Євдокія Федорівна скінчили свої дні в ув’язненні — остання там пробула 27 років! (Ще раніше князь Дмитрій Шемяка осліпив свого колегу князя Василія II, прозваного Темним; а князь Олександр Тверський прийняв мученицьку смерть у ставці хана Золотої Орди не без допомоги московського князя Івана Калити.) Два царі — Грозний і Петро I на прізвисько Великий — убили своїх синів (Грозний власноручно проткнув своє чадо гострим посохом, Петро I — за допомогою покірних йому суддів). Іоанн Антонович малолітнім був проголошений імператором російським, у віці чотирьох рочків запроторений на Соловки, в монастир (у вже тоді жахливі Соловки), потім у ще жахливішу Шліссельбурзьку фортецю, де зрештою і був за наказом імператриці Катерини II проткнутий багнетом, не кажучи вже про останнього імператора Росії з династії Романових Миколу II, який разом зі своїм сімейством — сином, дочками та дружиною-імператрицею — був розстріляний 1918 року в Єкатеринбурзі. А в тому, що такі убивства — як і будь-які інші, — ганебні, то хто ж із цим буде сперечатися.
Чи, скажімо, як у результаті двірцевої змови був убитий (між іншим, табакеркою) імператор Павло I, загадково закінчив свої дні в Таганрозі імператор Олександр І, а його тезка з номером ІІ був убитий за вироком «Народної волі», терористичної організації, що нині піднімається на щит. І це при тому, що тероризм загалом засуджується, але, як бачимо, вибірково.
Це сьогодні ми виступаємо проти тероризму, а ще не так давно у нас — на державному рівні — діяли пресловуті подвійні стандарти (а втім, вони діють, здається, й нині): чужі терористи — це погано, а свої...
Свої — герої, борці і т. д. і т. п!
Не одне покоління радянських людей вивчало «героїчну» біографію Степана Халтурина, столяра, який підклав у Зимовому палаці вибухівку, — тоді було вбито і покалічено багато безвинних людей з обслуговуючого персоналу царського палацу — так звана «боротьба із самодержавством».
Цей хворий на сухоти, а тому приречений чоловічок мстив, по суті, здоровим. Рецидивіст-убивця (в Одесі теж здійснив політичне убивство), доходяга, був невиліковно хворим (на страту його вели під руки, такий був негодящий, але все одно жадав убивати, убивати, убивати), сам боявся смерті і ховався як міг від правосуддя за свої злочини. Але десятиліттями в СРСР офіційна пропаганда називала чоловіка, який допоміг затримати убивцю, «негодяєм». А про самого Халтурина писали книги, знімали фільми, і взагалі в історії Червоної імперії він був взірцем р-революціонера.
Як і Софія Перовська, дворянка, яка, зрадивши свій клас, подалася в терористки, себто р-революціонерки, брала найактивнішу участь у вбивстві Олесксандра II. Чоловік її теж був терористом (дивно, що цій жінці, яка втратила все людське, ще для чогось був потрібний чоловік!). Страчена за вбивство, вона за есересерівських часів ходила в героях.
Як і брат Леніна (кривавого червоного «монарха») Олександр Ульянов. (Під час страти цей убивця раптом «приклався до хреста».)
Як і чоловічок Іван Каляєв, ім’я цього убивці (але свого, «доброго» терориста, сиріч героя) чи не сімдесят років носила у Москві вулиця — Каляєвська, доки не була перейменована у вулицю князів Долгоруких. «Це ознака не тільки зміни моральних орієнтирів суспільства, — писатиме одне видання, — але вірний знак того, що суспільство наше відмовляється від тероризму як форми вирішення громадських і політичних конфліктів», — дай Боже!
Що це не зовсім добре — вбивати вінчаного короною царя, — розумів звичайно ж і сам Шуйський. Навіть від цього аж почувався трохи незручно. Ні, не перед своїми підданими (хто з руських царів і коли звертав якусь там увагу на підданих!), а — як би ми сьогодні сказали — перед світовою спільнотою. Ніби яке дикунство було вчинене в руському царстві-государстві, яке вже тоді у Європі називали дрімучим.
Тож за велінням царя Шуйського руським дипломатам, які їхали до Речі Посполитої, на запитання, за що руські убили свого царя, велено було відповідати: «...Ево за... злые богомерзкие дела, осудя истынным судом, всенародное множество Московского государства убило». А це вже дія — «мира». Глас Божий! Таким чином намагалися заплутати в цій негарній справі і самого Господа.