Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Рис. 128. Реконструкція будови кургану (1) та поховальної скрині (2): Новоолександрівка, курган 1, поховання 16 (за І. Ф. Ковальовою).

Більш розвинені патріархальні відносини спостерігаються у нижньомихайлівських племен, де значну роль відігравала велика патріархальна сім’я. У нижньомихайлівців набуває поширення курганний ритуал із використанням складних конструкцій, наявні також підкурганні могильники із чотирьох — шести поховань, що зближає їх із квітянцями. Але групових могил із кількома небіжчиками практично немає, небагато і парних. Безліч різних надкурганних конструкцій типу кромлехів та крепід, які могли бути споруджені тільки за участю значної кількості людей, свідчить про колективні зусилля громад. Відома серія святилищ, від яких залишилися стовпові ями, каміння, тризни, розміщені біля курганів. На цих святилищах, що існували, очевидно, протягом тривалого часу, відправлялися ритуали, присвячені похованому в кургані представнику панівної верхівки.

Таким чином, за енеолітичної доби різні групи населення мали певні загальні тенденції соціального розвитку, що характеризувалися міцними традиціями вже відживаючої родової системи, більш властивої неолітичним племенам, та проявом патріархальних сімейних відносин, які розвинулися в наступний, ранньобронзовий період, із появою на історичній арені ямних племен. У суспільній організації останніх первісна сімейна громада та патріархальна сім’я стають основним осередком господарської діяльності. Рід виступає вже як підпорядкована структура, що регулює окремі негосподарні сторони життя; зокрема ритуальні та сімейно-шлюбні.

За етнографічними даними, велика патріархальна сім’я включала три-чотири, а то й більше поколінь по батьковій лінії та налічувала від кількох десятків до 200—300 чоловік. У такій сім’ї існувала сувора ієрархія. Головним був старший із чоловіків, після його смерті — наступний за віком. Дружина патріарха вважалася головою жіночого відламу сім’ї. Влада патріарха та його дружини розповсюджувалася на всю господарську, соціальну та культову діяльність» Патріархальна сім’я виступала як самостійна господарська структура, що володіла певною кількістю худоби, майном і входила до складу первісної сусідської громади, у власності якої був основний засіб виробництва — пасовиська, а також лісові та водні ресурси тощо[229].

Рис. 129. Кам’яна бойова сокира — рідка знахідка в похованнях ямної культури (Кіровка І, курган 1, поховання 4).

Ймовірно, що значна частина первісних курганів ямного населення була споруджена саме над могилами патріархів великих сімей або сімейних громад, тим більше, що трудові витрати на здійснення всього ритуалу поховання, як показують підрахунки ряду дослідників, не перевищували можливостей таких сімей. До того ж поховальний ритуал не був одноразовим актом, а відбувався протягом певного часу з канонізованою послідовністю дій та чітким розподілом обов’язків членів сім’ї чи громади. За даними З. П. Маріної та І. Ф. Ковальової, в Орельсько-Самарському межиріччі давні ямні кургани були заввишки 0,3—1,5 м та діаметром 8—28 м. Зробити такі насипи могли 18—20 осіб чоловічої статі великої патріархальної сім’ї за порівняно короткий час. Досить схожа картина спостерігається в Приазов’ї, де на р. Молочній більшість курганів ямного населення була заввишки 0,5—1,5 м та діаметром 12—25 м. Простежуються сталі пропорції ям, що залежали насамперед від віку та зросту небіжчика. Глибина поховальної камери становила в середньому 0,9—1,2 м від рівня перекриття. Отже, можна говорити про те, що до певного часу археологічні дані не є суттєвими свідченнями чіткої соціальної та майнової стратифікації, або ранжування, ямного суспільства. Лише на завершальній фазі його розвитку відбуваються помітні зміни у розмірах та оформленні поховальних споруд та з’являються поховання з елементами виробничої спеціалізації та воїнської атрибутики. Виділивши три групи поховальних комплексів за загальним об’ємом трудових витрат: більше 2 тис. м3, від 2 тис. до 500 м3, менше 500 м3, Н. Д. Довженко та М. О. Ричков дійшли висновку, що у ямного населення були три соціальні групи: брахмани, кшатрії та вайш’ї, тобто жерці, воїни та рядові пастухи[230]. Як на наш погляд, пам’ятки ямної культури ще не дають достатніх підстав для чіткої стратифікації цього суспільства. Лише наприкінці ямної культури відбуваються зміни в планіграфії впускних поховань та більш чітка градація на центральні та периферійні комплекси, фіксуються поховання з рисами насильницької смерті (вістря крем’яних стріл у кістках), поховання із зброєю. Усе це можна пояснити подальшим розвитком ранжування ямного суспільства, укрупненням та розширенням структур надгромадного або надсімейного рівня. Це відбиває такі об’єктивні процеси, як зростання чисельності населення, збільшення поголів’я худоби, що спричинювало перенаселення земель, зайнятих тими чи іншими громадами або сім’ями, і розширення їх шляхом насильницьких воєнних захоплень, перерозподіл пасовиськ на користь сильнішого. Це зумовлювало подальшу диференціацію суспільства, і не тільки в межах громад. Дедалі більшого значення набувало плем’я як соціально-потестарна структура, головна роль в якому належала найбільш владним громадам та їхнім вождям із виразнішими військовими функціями.