Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Господи, а як вони жили! Мали свою королівську яхту, і віллу в горах, і плавучу віллу — теж справдешній палац. Я знаю, бо сам бував там на великих учтах — правда, вже після них. Номаре вмерла, а Івен хтозна-де подівся, і на острові королював її далекий родич.
Я казав тобі, що Грейм зробився ще більшим дикуном, ніж вона. Обідали вони на золоті… Та що там розказувати. Він тоді був хлопчисько. А вона — напів-англійка й напів-каначка, справжня спадкова королева. І обоє вони були цвіт своїх рас. Двійко чарівних дітей. І жили вони в казці. А тепер… що ж, Ернестіно, минули роки, і Греймова юність минула, і чужа юність йому вже не цікава. Тепер його змогла б полонити хіба що зовсім надзвичайна жінка. Крім того, він фактично нічого не має, хоч і не прогайнував свого маєтку: просто йому дуже не пощастило.
— Пола більше під його смак, — задумливо промовила Ернестіна.
— Авжеж, — погодився Дік. — Пола чи яка інша жінка, подібна до неї, в тисячу разів принадніша для нього, ніж ти й усі гарні, любі молоденькі дівчатка на світі. У нас стариганів, своя мірка, розумієш?..
— А мені, виходить, лишаються зелені юнаки, — зітхнула Ернестіна.
— Поки що — так, — тихенько засміявся він. — Але ж не забувай, що й ти свого часу станеш справжньою, дозрілою жінкою, здатною наздогнати в любовних перегонах і приборкати такого чоловіка, як Івен Грейм.
— Так я ж тоді буду давно заміжня… — закопилила губи дівчина.
— І щастя тобі, серденько. Ну, добраніч уже. Ти не гніваєшся на мене?
Вона жалісно всміхнулась, похитала головою й підставила йому уста для поцілунку. Потім ще сказала:
— Я не гніватимусь, коли тільки ви покажете мені стежку, що доведе мене колись до серця такого старигана, як ви або Грейм.
Форест, вимикаючи дорогою лампочки, попрямував до бібліотеки. Там, вибираючи на полицях півдесятка різних довідників з механіки та фізики, він задоволено усміхнувся на згадку про свою розмову з дівчиною. Він був певен, що поговорив з нею саме вчасно, нітрохи не зарано. Та коли він уже підіймався потайними сходами до свого кабінету, в голові йому несподівано зринула одна Ернестінина репліка, і він аж зупинився, спершись плечем на стіну: «Пола більше під його смак…»
— От йолоп! — уголос засміявся він і рушив сходами далі.— А вже ж дванадцять років жонатий!
Більш він не думав про те, поки дістався до своєї веранди-спальні, ліг у ліжко, глянув на барометри й термометри і налагодився шукати в книжках відповіді на одне питання з електрики, що зацікавило його. А тоді позирнув через широке подвір’я на темні вікна Полиного крила будинку, на її темну спальню, щоб побачити, чи вона ще й досі не снить, і знов у голові йому зринула Ернестінина репліка. Дік відігнав її зневажливим «От йолоп!», припалив сигарету й заходився перебігати звичним оком покажчики в книжках, закладаючи сірниками знайдені сторінки.
РОЗДІЛ XV
Вже під одинадцяту годину другого ранку Грейм, що тинявся знудьговано по Великому Будинку та все думав, чи Пола Форест коли виходить зі своїх покоїв до полудня, чи ні, заблукав до музичної зали. Хоч він гостював у Форестів уже кілька днів, та сюди ще не потрапляв — такий великий був будинок. Зала була розкішна, футів тридцять п’ять на шістдесят, з високою склепистою стелею, заскленою посередині. Крізь жовте скло лилося згори тепло золотаве світло. В оздобленні й меблях переважали червоні тони, і Греймові здалось, наче зала ще зберігав відлуння музики.
Грейм саме знехотя розглядав картину Кіта[122] з неодмінним сонячним заходом і вівцями в присмерковій сутіні, коли краєчком ока помітив, що дверима в другому кінці зали ввійшла господиня. І знов від її вигляду йому на мить перехопило дух. Вона була вся в білому і видавалась дуже молода й навіть трохи вища в широких бганках вишукано простого, начебто безформного голоку. Грейм бачив це вбрання на його батьківщині, Гаваях, і знав, що воно додає принадності навіть жінкам негарним із себе, а вродливих робить удвічі чарівнішими.
Вони усміхнулись одне одному через усю залу, і Греймові впало в очі, як усе в ній — і хода, й постава голови, й відвертий погляд — неначе промовляє щиро, по-товариському: «Добридень, друже!» Принаймні так увижалося Греймові, поки вона підходила до нього.
— Невдало у вас сплановано цю залу, — мовив він поважно.
122
Кіт, Вільям (1839–1911) — американський пейзажист.