Марина — цариця московська

Цьому повірили дурні простолюдини, і таке нечуване і страшне ідолопоклонство почалося перед тілом, що Господь Бог розгнівався і одну людину, яка вдавала з себе сліпу і хотіла, щоб св. Дмитрій знову зробив її зрячою, там ще, у церкві, по­збавив зору. Іншого, який вдавав із себе хворого і велів нести себе до Дмитрія, щоб знайти там допомогу, Бог покарав так, що в церкві він помер. Коли це кривляння призвело до того, що навіть діти почали завбачати, що це тільки чистий обман і підлог, Шуйський звелів зачинити церкву і нікого більше до неї не пускати, оголосивши, що надто багато людей турбувало св. Дмитрія. Вони його розсердили, треба залишити його на якийсь час у спокої і доти йому не набридати, поки він не повернеться в гарний стан настрою і духу».

Коментарі, як кажуть, зайві...

Варто тільки додати, що за тілом буцімто царевича Дмитрія до Углича були послані ростовський митрополит Філарет, а з ним двоє Нагих — Григорій і Андрій, а самі мощі були виставлені не десь у церкві, як пише цитований автор, а в Архангельському соборі Кремля. Цим шулерством новий цар ніби принародно намагався дати зрозуміти, що й перший Дмитрій, і всі ті, хто з’явиться за ним (а про те, що Дмитрію вдалося врятуватися 17 травня у Москві, не говорили хіба що німі та сліпі), не більше як самозванці. Але тут, як на лихо Шуйському, князь Григорій Шаховський, який відомий був своєю відданістю Дмитрію, втік з Москви до Путивля, зібрав там мешканців і оголосив їм, що цар Дмитрій живий і переховується в надійних людей від своїх ворогів. Путивльці одразу ж повстали проти Шуйського, а за ними виступили проти Шуйського й інші сіверські міста. До них пристав і чернігівський воєвода Андрій Телятевський...

Почалося хвилювання і в самій Москві.

І тут сталося — і треба ж такому трапитись! Якось ідучи до обідні, цар Василій побачив багато народу біля палацу — натовп розпалили звісткою, що цар говоритиме до народу. Шуйський зупинився і раптом, заплакавши з прикрощів, що йому так не таланить на престолі, сказав боярам, що його оточували: він, мовляв, їм невгодний, тож не треба видумувати різні способи, як його позбутися, що, вибравши його царем, вони можуть і скинути його, якщо він їм чимось невдатний, і що він залишить престол без спротиву... Тож нічого й народ будоражити... Сказавши це, Василій віддав боярам царський посох та шапку:

— Якщо так, вибирайте кого хочете!

І тут бояри, позадкувавши, стали запевняти його, що вони йому вірні.

— Тоді карайте винуватих! — велів Шуйський.

Бояри умовили народ розійтися, п’ятьох крикунів — найбільш горластих — схопили, висікли батогами і кудись зіслали.

Але хвилювання в Москві на тім не скінчилося.

Новий цар був у розпачі, розуміючи, що в його царстві-государстві починається громадянська війна.

«Убивство власного царя, вінчаного на царство, — справді для Москви нечуване і звичайно ж ганебне», — зазначає один з авторів, який писав про Смуту в Московському царстві.