Марина — цариця московська

І все ж вінчання на царство відбулося без властивих такому вседержавному заходові вседержавних пишнот та урочисто­стей — не до того тоді було в Москві, як Смута загрожувала існуванню самого царства Руського.

Тож вінчався Василій Іванович надто скромно — наче вступав у таємний шлюб. Чи соромився своєї мізерності, адже непоказним вдався як для царя. Такий собі... князьок. Підстаркуватий і нічим не видатний.

Казанський митрополит Гермоген, відомий супротивник царя Дмитрія, зійшовши слідом за Шуйським на свій, патріарший, престол, спохопився і вирішив дотриматись потрібного чину. Своїм дужим голосом він виголосив:

— Вінчається на царство Московське і царство Руське раб Божий Василій Шуйський!..

І дав новообраному цареві поцілувати хреста, а вже потім вінчав його на царство короною російських царів.

На тім і скінчилися урочистості. А все тому, що Москва «вибрала» на царство Шуйського чисто умовно, без Земського собору. Його просто викрикнула купка бояр, і тому Шуйський, при вінчанні на царство змушений був дати «крестоцеловальную запись», згідно з якою зобов’язувався всі найважливіші справи вирішувати лише разом з боярами. Своє царювання Шуйський розпочав з грамот, повних брехні і наклепів. Як дотепно зауважить історик Ключевський, «свое царствование он открыл рядом грамот, распубликованных по всему государству, и в каждом из этих манифестов заключалось по меньшей мере по одной лжи». Шуйський хоч і пообіцяв у своїй «крестоцеловальной записи» «судити истынным праведным судом», але, за словами літописця, «не помня свого обещания, нача мстить людям, которые ему грубиша: и думных дяков и стольников и дворян многих разосла по городам, по службам, а у иных у многих поместья и вотчины поотнима». Заодно були обнародувані фальшиві свідчення, що нібито Дмитрій хотів перебити всіх дворян і «обратить» руських в латинство і лютеранську віру. Карамзін, визнаючи деяку легковажність Дмитрія, визнавав ті «свідчення» як суцільну вигадку. Крім того, треба було скликати Земський собор, аби він схвалив вибори Шуйського на царя. Свого часу в подібній ситуації скликати Земський собор не побоявся навіть Годунов, але Шуйський вагався. За нього стояла не така вже й численна партія в Москві (значніша в Новгороді), але в решті землі Руської його не знали. Що ж до Пскова, то там просто ненавиділи це прізвище, пам’ятаючи, як дід Василія Івановича князь Андрій чинив звірства у їхньому місті, тамтешній намісник за часів малолітства Грозного. А тому Шуйський, на відміну від Годунова, і не міг зважитися на скликання Зем­ського собору, котрий, як свідчить історик Соловйов, міг його й не вибрати царем. Це розумів і сам Шуйський. Запевняв: він цілував хрест на тім, щоб без суду з боярами бояр, гостей і торгових людей не страчувати смертією і їхніх маєтків не віднімати. А про Земський собор там немає й слова. Більше того, він повсюдно розіслав грамоти, у яких запевняв: його просили на престол митрополити, архієпископи, єпископи і весь освячений Собор, а також бояри, дворяни і різні люди Московської держави. Одночасно від московських бояр була послана грамота — заодно й від дворян та дітей боярських, — що царевич Дмитрій справді помер і був похований в Угличі (було посилання на матір царевича), а на престол сів Гришка Отреп’єв. Мати царевича клялася у своїй грамоті, що вона зі страху визнала самозванця за свого сина. По містах і селах, всюди, куди проникали грамоти, народ хвилювався: як могло таке трапитись, що якийсь Гришка Отреп’єв «прельстил» і матір царевича, і всіх московських урядців? Що ж це виходить: зовсім недавно Москва радувалася спасінню царевича Дмитрія, а тепер повідомляє, що на престолі сидів чорнокнижник, вор і самозванець, а не царевич?.. До всього ж раптом почали ширитися чутки, що насправді цар Дмитрій у ніч на 17 травня врятувався. І тоді Шуйський, аби позбутися нового лиха, що загрожувало його царству, велів з великими урочистостями перенести тіло царевича Дмитрія з Углича до Москви, де царевича й зарахували до лику святих. Але й це не подіяло, адже чутки про щасливе врятування царя Дмитрія у ніч на 17 травня не лише не припинилися, а з’являлися ще більш переконливішими...