Острів злочинців

«Прощавай, яре, прощавайте, нічні жахи, – подумав я, сідаючи за кермо своєї чудернацької машини. – Надалі я хочу спати спокійно, нічого не лякаючись».

Удень я відвідав у містечку крамницю пані Пілярчикової – це прізвище я прочитав на вивісці над дверима. Взявши пляшку пива, я пив її, доки ми лишилися в крам­ниці самі. Тоді я спитав:

– А де той острів, прошу пані?

– Який острів? – здивувалася Пілярчикова.

– Отой, що про нього ви розповідали, коли я був тут минулого разу. Острів, на якому загинув Барабаш.

– Гм, – пробурмотіла Пілярчикова і підозріло зирк­нула на мене.

Я вийняв з кишені згорнений вчетверо план місцевості. У мого приятеля була гарна чотириколірна авторучка, тож, хоч план був накреслений невправно, пані Пілярчиковій він здався, мабуть, надзвичайно таємничим, повним незро­зумілих рисок, рисочок і хрестиків.

– Чи це не той острів? – спитав я, поклавши аркуш на прилавок, і навмання тицьнув пальцем в якесь місце на плані.

Пані Пілярчикова безпорадно розвела короткими ру­ками.

– Хіба я розуміюся на такому? Нічого я не знаю, нічого.

Я заплатив за пиво.

– Ви ще відвідаєте мою крамницю? Відвідаєте, правда ж? – допитувалася вона, проводячи мене до дверей.

Я знизав плечима.

– Чого ж я маю вас одвідувати, коли ви нічого не знаєте…

Вона схилилася до мого вуха й прошепотіла:

– Коли ви мені щось розкажете, то і я вам розкажу. Кивнувши головою, я вийшов на вулицю, певний, що моя особа дуже зацікавила пані Пілярчикову. А що вона належала до жінок балакучих, то я міг сподіватися: звіст­ка про мене й моя цікавість до Острова злочинців дійде до вух того, на кого я чекав іще вчора і хто, можливо, намагав­ся відвідати мене минулої ночі.

Пообідавши в заїзді й накупивши в крамниці харчів, я поїхав лісом аж до місця, де колись приставав річний пором. Тут я в'їхав «самом» у воду, – тепер він знову пра­вив за моторного човна. Мені не треба було ні в кого пи­тати, де Острів злочинців, адже його зазначено на моєму плані. Це був той самий острів, на якому пам ятного вечора я почув совиний зойк, а потім вигук: «Ба-ра-баш»…

Здалека Острів злочинців видавався великою суціль­ною купою старих тополь і кущів верболозу. Береги високі, стрімкі, підмиті швидкою течією; де-де земля посунулася до води разом з кущами, і їхнє гілля, затоплене у воді, сколочувало вири, вкриті білим шумовинням.

Від головного річища Вісли острів майже неприступний, бо коло берегів така глибина, що річкові пароплави могли пропливати повз нього на відстані кількох метрів. Від рука­ва річки берег острова низький, з багатьма затоками й піщаними виступами. Затоки глибоченько врізалися в ост­рів, а береги густо поросли лозою, тож могли стати доброю схованкою для мого «сама».

Але все-таки я не наважився лишати машину на воді. Знайшовши місце, де можна було б вибратися на берег, я вирубав лозовий кущ і проїхав в глиб острова.

Там я побачив дві великі галявини, де росла гостра, як на дюнах, трава. Галявини перетинала вузенька стежка, що вилася від берега рукава до берега головного річища Вісли, – до місця, де стояла збита з дощок будка. Біля неї лежали старі річкові бакени, а при стіні – сигнальні пра­порці для пароплавів.