Царський курйоз
- Автор: Зуев-Ордынец Михаил Ефимович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Т. К. Дорохов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Царський курйоз». Краткое содержание книги:
У своїй новій історико-пригодницькій повісті «Царський курйоз» автор розповідає про долю ефіопського хлопчика, згодом знаменитого Ганнібала, визначного військового інженера і державного діяча, прадіда геніального російського поета О. С. Пушкіна.
Дев’ятирічного сина абіссінського князя було викрадено в турецького султана, що тримав хлопчика як заложника, і привезено в Петербург у подарунок Петру І. Здібності хлопчика привернули увагу російського царя, і вій обдарував маленького африканця ласкою і дружбою.
В оповіданні «Дзвін-могила» змальовано боротьбу робітних людей проти своїх жорстоких, свавільних хазяїв у тяжкі часи царювання Катерини II.
Обидва твори яскраво відбивають епоху.
Ібрагім, мовчазний і сумний, забився, мов дике звірятко, в задок кибитки. Він з подивом і страхом дивився на цю похмуру країну. Багато днів їдуть вони, і скрізь те саме. В’ються заболочені шляхи, ідуть до обрію і знову повертаються. Не збагнеш, де вони починаються, де кінчаються. Мабуть, нема їм ні початку, ні краю.
Іноді вони забігають у міста чи села, вливаються у вулиці, і тоді Ібрагім думає: «Ось кінець шляху», та вулиці знову перетворюються на дороги, що тягнуться до обрію. А міста й села схожі одне на одне, — скрізь непролазна грязюка, темні схльостані дощами халупи, задушні постоялі двори, буйні шинки, які Ібрагім уже навчився розпізнавати по ялинових гілках на даху, і величезні кладовища.
Мутні, безбарвні далі у цій країні, хмари низькі,дощі холодні і навіть сонце якесь хворе, зовсім не гріє. Край дороги стоять мокрі змерзлі берези, і на їхніх вітах грудками грязі чорніють спустілі грачині гнізда. Іноді дорогу перегородить здохлий кінь, що страшно вишкірив зуби. Вітер куйовдить йому гриву, наче махає чорним прапором, а мокрі круки стрибають по його запалих боках. Яка несхожа ця непривітна країна на рідну сонячну Лагонь з її могутніми гірськими хребтами, квітчастими запашними пасовищами «вейна-дегі», барвистими лісами, сповненими кипучого життя. І на думку, що в цій похмурій країні йому доведеться прожити все життя, Ібрагімові ставало не по собі. Серце його завмирало від туги й страху.
І з новою силою в його серці спалахувала дитяча туга за товаришами, дружбою, дитяча жага пестощів і співчуття.
Сава не міг і не хотів зрозуміти переживань свого маленького чорного супутника. Він дивився на Ібрагіма як на рідкісну річ, як на курйоз, котрий треба в повній цілості доставити цареві. Так само бережно, але й так само байдуже, віз би він якогось звіра чи рідкісний годинник, статую, меблі. Рагузинець, що скрізь почував себе як удома, був весело збуджений від майбутньої зустрічі з царем, від майбутніх вигод та відзнак, і йому незрозумілі були тоскні, сумні очі Ібрагіма. Тільки одного разу він спитав хлопчика:
— Чого ти такий невеселий? Живіт, певно, болить? Це від тутешнього чорного хліба.
… З низького чахлого переліску неждано вискочили перші будинки Санкт-Пітер-Бурха, а потім одразу ж почалася Литейна вулиця.
Всюди стукотіли сокири, вищали пили, диміли вогнища. Теслярі тесали крокви, і з-під сокир падали на землю соковиті й жовті, як скибки ріпи, тріски. Полонені шведи в синіх обірваних мундирах тягали колоди і тес. По гатях вулиць торохтіли обози, навантажені вапном, цеглою. Юрбами йшли зігнані з усіх кінців країни селяни з сокирами за поясами, з пилами на плечах.
Вулицю сповнив пронизливий дренькіт військового барабана. Розміреним кроком, стрункими рядами марширували роти преображенців у темно-зелених і семеновців у лазурових каптанах з мідними високими піками на головах. За гвардійцями потяглися гармати, схожі на горлатих дволапих звірів, за гарматами — обози з ядрами, а за обозами — знову юрби калузьких, псковських, тульських, орловських селян з сокирами, пилами, рубанками, лопатами.
«Коли ще рік-другий так попрацюють, мабуть, у царя Петра на одне місто більше буде», — подумав Сава.
Литейна вулиця скінчилась, упершись в Неву. Кибитка звернула ліворуч по берегу й зупинилася. Тут був переїзд на Койбусаарі, Березовий острів[19], де жив цар.
У Великому саду[20] було дуже людно. Багато народу чекало тут переїзду. Сава нетерпляче глянув на протилежний бік Неви.
Прямо навпроти переїзду лежав Березовий острів. При шведах на острові стояла лише одна березова миза[21] Бієркенгольм, а теперь там багато будинків, церква Тройці і палац государя — низенький одноповерховий будиночок, що ледве виднівся через широку ріку.
Перед Березовим, на Ієні-саарі, на маленькому Заячому острові, важко осіла шестикутна з шістьма бастіонами фортеця, споруджена в ім’я Петра і Павла. Будувалася вона за планами інженерного генерала Ламберта. Над земляними, надзвичайної товщини валами фортеці майорів величезний синьо-червоно білий стяг, його цар Петро у голландців перейняв, тільки кольори по-іншому поставив.
Ліворуч фортеці у бік моря лежав Васильєвський острів. Його звали так тому, що на мисі його стояла батарея капітана від бомбард Василя Корчміна. З Васильєвського неслося через ріку жвакання сотень сокир — то за указом государєвим прорубували в лісах острова просіки — Велику, Малу й Середню, які цар звелів називати проспектами.
19
Петроградська сторона.
20
Літній сад.
21
Хутір, садиба, що стоїть окремо.