Царський курйоз
- Автор: Зуев-Ордынец Михаил Ефимович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Т. К. Дорохов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Царський курйоз». Краткое содержание книги:
У своїй новій історико-пригодницькій повісті «Царський курйоз» автор розповідає про долю ефіопського хлопчика, згодом знаменитого Ганнібала, визначного військового інженера і державного діяча, прадіда геніального російського поета О. С. Пушкіна.
Дев’ятирічного сина абіссінського князя було викрадено в турецького султана, що тримав хлопчика як заложника, і привезено в Петербург у подарунок Петру І. Здібності хлопчика привернули увагу російського царя, і вій обдарував маленького африканця ласкою і дружбою.
В оповіданні «Дзвін-могила» змальовано боротьбу робітних людей проти своїх жорстоких, свавільних хазяїв у тяжкі часи царювання Катерини II.
Обидва твори яскраво відбивають епоху.
«Цар», — подумав Ібрагім, хотів було встати, піти глянути ще раз на царя, і з цим бажанням знову заснув.
Ібрагім прокинувся не на голих дошках підлоги, а на великій ведмежачій шкурі. Край її був загорнутий і прикривав його, наче ковдра. Він не знав, як попав на цю шкуру. Ібрагім схопився і побіг до вікна: крізь його шибки вливалося дивне світло — біле й холодне. Хлопчик притиснувся лобом до скла і враз перелякано відсахнувся. Все, що він бачив: земля, дахи будинків, суччя дерев, купи сміття і гори колод — було вкрите сліпучо-білим покривалом. Неначе все вдяглося в білу шаму. Тільки ріка була чорна серед білих берегів.
Ібрагім навшпиньках, боячись, щоб його нне затримали, вийшов з кімнати в сіни, потім швидко вибіг на ганок. Ніздрі затріпотіли від свіжого прісного запаху снігу. Хлопчик доторкнувся рукою до цього білого покривала і відсмикнув її, наче вжалений змією: незнайоме відчуття пекучого холоду налякало його. Як все незвичайно у цій країні!
Трохи заспокоївшись, Ібрагім оглядівся. Будиночок, в якому він ночував, йому сподобався. Дім було збудовано з обтесаних з обох боків колод, покрито дощечками й пофарбовано під цеглу, в голландському стилі, його оточував невеликий сад.
Ібрагім вийшов з саду й нерішуче зупинився, не знаючи, куди піти. На великому майдані перед будинком царя стояв дерев’яний Троїцький собор. Ібрагім знав уже, що в таких високих спорудах росіяни моляться своєму богові, але це його зовсім не цікавило. Поряд з собором розкинувся базар. Коло мазанкових крамничок було галасливо й людно. Ібрагім боявся людей і попрямував до річки.
На річковому укріпленому палями березі стояли довгі хлібні амбари. Вантажники вивантажували з причалених до паль барок мішки з житом і носили їх в амбари. Тут же, чекаючи своєї черги на розвантаження, погойдувалися великі човни, від яких тхнуло нудотним смородом. Це пригнали з Ладозького озера солону рибу. В усьому цьому не було нічого цікавого. Ібрагім вирішив уже повернутись у дім, як побачив зграйку дітлахів, що гралися в сніжки. Голоси їх дзвінко й весело лунали в ламкому морозяному повітрі.
Знову спалахнуло в Ібрагімі бажання дружби, ігор, забав. Він рушив до дітей, спочатку нерішуче, потім сміливіше і, нарешті, не стримавши нетерпіння, побіг.
Діти помітили Ібрагіма і перестали вовтузитись. Спочатку вони роздивлялися його незвичайне, багате вбрання. А тоді, глянувши на Ібрагімове обличчя, мимоволі подалися назад. Та цікавість була сильнішою за страх. Діти не втекли.
Ібрагім підійшов до них впритул і зупинився, виблискуючи в усмішці сліпучо-білими зубами. Цією усмішкою він просив, благав про дружбу, товаришування. А діти довго дивились на нього, затамувавши подих. Нарешті, один з них боязко торкнувся пальцем щоки Ібрагіма і одразу ж злякано відскочив.
— Ні, не бруднить, — глянувши на палець, пошепки повідомив він товаришів.
А Ібрагім, не зрозумівши слів, вирішив, що з нього глузують. Лють приниження перехопила йому горло, лишивши в роті гостре й сухе відчуття спраги. Тепер хлопець не думав більше про дружбу, він жадав помсти. Стиснувши кулаки, Ібрагім кинувся на дітлахів.
Дорогу йому заступив кремезний хлопчисько, на цілу голову вищий за Ібрагіма і ширший від нього в плечах. Хлопчисько плюнув у кулак і вигукнув баском, наслідуючи дорослих:
— Ану, дай бою!
Ібрагім зрозумів, що це виклик. Він ударив, але не кулаком, а головою у низ живота противника, водночас оповивши правою ногою ліву ворожу ногу і рвонувши хлопця на себе. Цьому удару, який у негрів сомалі називається «капоейра», Ібрагіма навчив старий Малькарафа. Такий удар рівносильний удару в живіт людини, що стоїть біля стіни.
Хлопець упав, залементував і почав качатись по снігу, схопившись за живіт. Інші діти спершу засміялися з його зойків, а потім переглянулись і дружно, вовчою зграйкою рушили на Ібрагіма. Тепер йому доводилось битися одному проти десятьох. Але хіба ефіоп боїться удесятеро сильнішого ворога? Ібрагім присів навпочіпки, зробив страшну міну на лиці і заревів, майстерно наслідуючи ревіння верблюдів. Діти заверещали від страху й кинулися врозтіч. Ібрагім лишився сам. Він стояв, сумно похиливши голову. Тоскні його думи обірвав гучний регіт, що пролунав за спиною. Ібрагім хутко обернувся.