Царський курйоз

Ранній короткочасний снігопад-передзимок побілив стежку та схили гір, коли ми дісталися, нарешті, до зимівлі. За півгодини край великого яру палахкотіло багаття.

Старий лісник Стратон, покректуючи, чистив шомполом свій ветхий бердан, Я сидів на пні й дивився бездумно на сині верховини далекої Зігальги, на оголені ліси, що шаруділи опалим листям, і на ріку Білу, яка крутила в нас під ногами, у вузькому міжгір’ї, оскаженілими коловоротами.

— Стратоне Єрмолайовичу, як ці місця називаються? — спитав я.

— Які місця? — відізвався лісник. Кинувши в багаття знятий з шомпола, почорнілий від порохового кіптю віхоть, він підвівся. — Тут, дорогий товаришу, місць багато. Ото, бач, Чир’єва гора, — показав він на сідлувату вершину, через яку перекинувся стародавній катерининський тракт. — Ліс, що під Чир’євою, Рябиновим Кілком зветься, падь, он там, лівіше, — та без назви. Падь, та й годі. А про Білу теж казати?

— Говоріть, Стратоне Єрмолайовичу.

— Ну от, приміром, це місце на річці Дзвонним виром звуть.

Я встав і глянув туди, куди показував Стратонів палець. З правого високого берега Чир’єва гора обривалась до ріки вапняною синювато-білою прямовисною стіною, «іконостасом», як звуть їх на Білій. З нашого низького берега в ріку висунулась лудь, кам’яна мілина. Ріка в цьому місці крутила могутнім, злим виром.

— А чому цей вир звуть Дзвонним? — спитав я знову. — Дзвони, чи що, на дні дзвонять? Чув я такі легенди.

— Ні, дзвони у вирі не дзвонять, — похитав головою Стратон. — І ніяка тут не легенда, а істинна старовина-бувальщина. Тутешній народ її розповідає. Хочете, і вам розповім?

Я, звичайно, захотів послухати старовину.