Царський курйоз
- Автор: Зуев-Ордынец Михаил Ефимович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Т. К. Дорохов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Царський курйоз». Краткое содержание книги:
У своїй новій історико-пригодницькій повісті «Царський курйоз» автор розповідає про долю ефіопського хлопчика, згодом знаменитого Ганнібала, визначного військового інженера і державного діяча, прадіда геніального російського поета О. С. Пушкіна.
Дев’ятирічного сина абіссінського князя було викрадено в турецького султана, що тримав хлопчика як заложника, і привезено в Петербург у подарунок Петру І. Здібності хлопчика привернули увагу російського царя, і вій обдарував маленького африканця ласкою і дружбою.
В оповіданні «Дзвін-могила» змальовано боротьбу робітних людей проти своїх жорстоких, свавільних хазяїв у тяжкі часи царювання Катерини II.
Обидва твори яскраво відбивають епоху.
У домі воєводи Сава як міг пояснив Ібрагімові, що його везуть не додому, а до великого й могутнього російського царя, що про батьківщину треба забути назавжди і що він тепер уже підданий царя, а тому повинен беззаперечно виконувати все, що накаже йому Сава, вірний слуга царя.
— А тих, хто не слухається і сваволить, у Росії б’ють ремінними батогами та дрючками. Буває, що й до смерті! і— закінчив Сава свої напучення.
Ібрагім слухав рагузинця не перериваючи. На його віях заблищали великі сльози. Але він міцно витер очі долонею і відійшов у куток, де мовчки, повернувшись лицем до стіни, просидів кілька годин. Потім встав і вийшов на вулицю.
Коло ганку конюх воєводи, полонений шведський капрал, тримав за вуздечки двох баских татарських огирів Воєвода та його гість збиралися їхати в татарське становище, де Сава хотів купити для перепродажу табун коней. Тут же, спішившись, стояв охоронний конвой — донські козаки у високих вовчих шапках.
Ібрагім підійшов до конюха й сміливо потяг за вуздечку коня. Скупо усміхнувшись, швед відсторонив хлопчика. Тоді, зціпивши зуби, Ібрагім вихопив з піхов блискучу шаблю — батьків подарунок, рубонув конюха по руці і швидко стрибнув назад, як учив колись Малькарафа. Конюх скрикнув і випустив поводи. Ібрагім, вчепившись у гриву, видерся на сідло і вдарив п’ятами в боки коня. Огир з місця взяв диким степовим наметом.
Сава і воєвода, що вибігли з дому на крик конюха, здивовано перезирнулись. Потім рагузинець вилаявся, а Толстой засміявся:
— Нічого, Саво Лукичу, козаки його живо перехоплять. Ану, отамани-молодці, піймайте арапченя! — крикнув він конвою.
Козаки стрибнули в сідла і зникли в клубах тустої куряви…
…Кінь вискочив з фортеці знайомою дорогою. Повз приголомшених вартових пронісся посадом і вилетів у степ. Він мчав, зло заклавши назад одне вухо. Ібрагім майже лежав на його шиї, вчепившись у гриву, і дивився вниз. З-під копит коня сірими смугами стрімко бігла назад земля.
«Якщо скакати так цілий день і цілу ніч, то можна буде добратися до Лагоні, — вирішив Ібрагім, — Тільки б морів по дорозі не стріти».
Його тривожні думки про моря перервав кінський тупіт за спиною. Оглянувшись, він побачив козаків і дуже здивувався, бо й не думав про погоню. А уздрівши її, не злякався, тільки розсердився й кольнув огира шаблею в шию. Той труснув головою й помітно наддав ходу. Але один з козаків пронизливо свиснув, і жеребець ураз зупинився. Ібрагім від поштовху впав на землю. Підскакали козаки, пострибали з сідел і, сміючись, почали в’язати хлопцеві руки.
Коли зв’язаного Ібрагіма привезли назад у фортецю, Сава мовчки взяв у козака Ібрагімову шабельку і, засунувши клинок у щілину між каменями, зламав його навпіл. Ібрагім голосно закричав, залився сльозами і, кинувшись до Сави, плюнув на нього. Оливкове лице рагузинця посиніло від стримуваної люті. Він вдарив Ібрагіма по щоці і мовчки пішов у дім. Толстой розгублено знизав плечима, звелів розв’язати хлопця і теж зник за дверима.
Ібрагім залишився один серед козаків, що його полонили. Високий рудобородий козак підійшов до дитини, що гірко плакала, і, гладячи її по туго завитому смушку чорного жорсткого волосся, сказав з суворою ласкою:
— Ти, брат Ібрагімка, делібаш! Сміливець! А ми, військові люди, один одного розуміємо. Я ж бо знаю, що тобі ніяк не можна без зброї. То ось тобі, на!
Козак витяг з сідельної кобури довгий кавалерійський пістолет з кованим стволом і французьким «батарейним» замком. Курок пістолета мав вигляд крилатого дракона, кресало було зроблено у вигляді звірячої лапи, засувка, що закриває полицю з порохом, нагадувала людське обличчя, а пружини, що відкидають кресало, причаїлися за постаттю воїна в латах. Козак, жартома прицілившись у яструба, що ширяв у небі, вистрілив. Потім подав димучий пістолет Ібрагімові:
— Бери, делібаш! Твій!
Ібрагім, що не вмів поводитися з пістолетом, відсторонив його і простягнув руку до дротика — козацької піки:
— Це дай. Ефіоп народжується із списом.
— Не давай, не давай йому піки, служивий! Йому людину штрикнути все одно, що курку простромити. Зовсім ще дикий! — сказав невдоволено рагузинець, що раптом з’явився на ганку. За спиною його стояв воєвода.
— Завези тебе за тисячу верст від рідних батька-матері, то й ти зовсім диким станеш, — голосно, ні до кого не звертаючись, промовив рудобородий козак і почав старанно підтягати попругу.