Таємниче полум'я цариці Лоани

Здається, я завчив усі кліше, але не вмію ліпити з них хоч щось правдоподібне. Чи, може, ці історії саме тому такі неймовірні і такі незвичайні, що ці банальності сплітаються у них найнеймовірнішим чином і їх уже не розплутати. Але коли ти сам переживаєш цю банальність неначе вперше, сорому не відчуваєш.

Чи, може, все ж таки вся ця історія не така вже й неймовірна. Цими днями я почав думати, що не зазнаю вже жадання, але щойно я побачив її, я вмить відчув, що значить «жадати». Я маю на увазі особу, яку побачив уперше. А уявіть, що означатиме для мене бачити її щодня, ходити з нею поряд, бачити, як вона пливе навкруги, немов ступає водою. Але я, звісно, кажу це, аби не мовчати. Я б ніколи не наважився підійти першим, тим паче у тому стані, в якому я наразі перебуваю, у такій ситуації. Тим більше, якою б сволотою я тоді був, учинивши так з Паолою. Вона ж бо для мене як Непорочна Діва, навіть подумки. Чудово. Але як же дівчина?

Можливо, її почуття у розпалі. Може, вона хотіла звернутися до мене на «ти» чи просто на ім’я. Хвалити Бога, французи кажуть «ви», навіть коли лягають в одне ліжко. Може, вона хотіла кинутися мені на шию, хтозна, як вона страждала протягом усіх цих днів. Але ось явивсь я, як Ясне Сонечко: «Як ся маєте, мадемуазель Сибілло? Облиште мене з моїми книгами. Дякую, ви такі ласкаві». І дівчина розуміє, що вже ніколи не скаже мені правди. Можливо, то й на краще, їй уже час знайти собі хлопця. А як же я?

Звичайно, про те, що я зараз не при собі, записано навіть у моїй історії хвороби. То чому я сушу собі мізки? Звісно, я працюю з принадною дівчиною, а тому очевидно, що Паола гратиме роль ревнивої дружини, хоч це звичайнісінька гра між старим подружжям. А Джанні? Саме Джанні заговорив про красунечку Сибіллу. Може, це він утрачає голову через цю дівчину? Унадився ходити до студії під приводом податкової документації і робить вигляд, що захоплюється шурхотом стародавніх сторінок. Це він запав на дівчисько, а я тут — як п’яте колесо до воза. А цей Джанні, з нас же обох пісок сиплеться. Старі шкарбуни. І він хоче вкрасти, власне, вкрав жінку моєї мрії? Отакої: «Жінку моєї мрії»?

Я гадав, що мені стане сил жити поміж стількох незнайомих мені людей, але зробити це стало ще важче, відколи у моїй голові поселилися ці старечі фантазії. І мені зле вже від того, що я можу зробити боляче їй. Отже, ба як... Хоча що ж дивного в тому, що я не хочу образити свою прийомну дочку? Як дочку? Днями я вважав себе педофілом, а зараз що, виявляється, що я ще й охочий до інцесту?

Врешті, боже мій, хто ж сказав, що ми з нею кохалися? Може, то був лише поцілунок, один-однісінький поцілунок, і все. Платонічний потяг. Один зумів зрозуміти те, що відчувала інша, і навпаки, але ніхто з них двох так ніколи про це і словом більше не прохопився. Як коханці Круглого столу, ми протягом чотирьох років спали, кладучи поміж собою меч.

О, серед моїх книг є ще й «Stultifera navis»[81]. Проте, не думаю, що це перше видання, та й сам примірник не в надто гарному стані. А що це — «De proprietatibus rerum» Бартоломія Ґленвільського?[82] Все до цяточки розбите по рубриках, шкода, що вона у сучасній палітурці, стилізованій під старовину. Гаразд, повернімося до справ.

— Сибілло, а «Stultifera navis», це ж не перше видання, чи не так?

— На превеликий жаль, ні, монсеньйоре Бодоні. Наш примірник видавався Ольпе 1497 року. Перше видання теж було Ольпе, але в Базелі 1491 року. І воно німецькою: «Das Narren Shyff». А ось перше видання латиною, як наше, вийшло у 1497 році, у березні. А наш примірник, якщо ви глянете на колофон, вийшов у серпні. Між першим виданням і нашим екземпляром було ще квітневе і липневе видання. Але справа не стільки у даті видання, скільки у самому примірнику. Як бачите, він зовсім не ласий шматочок. Не скажу, що це викидний товар, але нема чим козиряти.

— Сибілло, ви така обізнана, і що б я без вас робив?

— Це ваша наука. Для того, щоб полишити Варшаву, мені довелося вдати з себе grande savante[83], але якби я не зустріла вас, то й досі була б такою ж недоучкою, якою приїхала.

Обожнювання, поклоніння. Вона намагається щось мені сказати?

Я пробурмотів: «Les amoureux fervents et les savants austères...»[84] Але я зіграю на випередження.

— Нічого, нічого, мені спав на гадку один вірш. Сибілло, треба дещо прояснити. Можливо, з часом я здамся вам цілком нормальним, але знайте, що це не так. Усе те, що сталося зі мною в минулому, геть усе, розумієте, зараз для мене немов дошка, з якої витерли всі записи губкою. Даруйте мені мою суперечливість, та все це для мене наразі немов недоторканна темінь. Ви маєте мене зрозуміти, не втрачати надії і... бути поруч. Чи я зрозуміло висловився? Про мене, цілком. Утім, до моїх слів можна поставитися двозначно.

— Не турбуйтеся, монсеньйоре Бодоні, я все розумію. Я з вами і ніде не дінуся. Я чекатиму...

А що як і справді, у тихій воді?.. Кажеш, що почекаєш, поки я прийду до тями, тобто почекаєш, як це роблять усі інші, чи почекаєш, поки я пригадаю, як було все між нами? А якщо справді нас щось пов’язувало, що ж ти робитимеш, щоб я в подальшому швидше пригадував? А чи ти від щирого серця хочеш, щоб я все пригадав, але й пальцем не поворухнеш, бо «тиха вода» — то не про тебе. Чи ти та жінка, що мовчки кохає, бо не хоче мене хвилювати? Терзаєшся, бо таким уже прекрасним створінням уродилася, але повсякчас подумки повторюєш, що це слушна нагода для того, щоб ми обоє врешті взялися за голову? І ти пожертвуєш собою, ніколи і натяком не допоможеш мені згадати, не торкнешся ненароком надвечір моєї руки, щоб я міг насолодитися своїми тістечками-мадленками? Ти, що з гордощів любовних віриш, що більш нікому, лиш тобі підвладно відкрити для мене Сезам. Що для цього тобі достатньо торкнутися білявим завитком моєї щоки, нахиляючись, аби подати мені картку. Чи сказати ще раз, майже ненароком фразу, яку я почув від тебе, коли ми зустрілись уперше, за якою всі ці чотири роки ховались наші почуття, повторюючи її, немов потайний код. Якій лише ми двоє надавали сили й змісту. І таємницю цю знаємо лише ми двоє. Як-от: «Ти прийдеш, я тебе кохаю. Це на добро. Піти, милуючись, до гаю. — Вона: «А до бюро?»[85] Та це сказав Рембо.