Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
І розумій цю відповідь як хочеш.
Одні сприйняли її як достовірне свідчення Марфи Нагої, що Дмитрій — це всього лише якийсь Гришка Отреп’єв, монах-авантюрист, пройда-самозванець, інші, що цариця відповіла інакше: Дмитрій Іванович — це мій син, себто цар він справжній, але... Але коли ви вже його вбили, взявши гріх на душу, то що тепер... Тепер спокутуйте краще свої гріхи перед Господом — якщо зумієте їх спокутувати.
Смертельна небезпека царицю Марину Мнішек усе ще не залишала — у будь-яку мить (а натовп як і перше безчинствував у царських покоях, убивав, грабував — головне, насилував жінок) могли взятися і за неї...
Але поки що Бог милував, хоч натовп — ніким прямо не керований і не вгамований (такі натовпи, поки вони самі не перебісяться, вгамувати неможливо) все ще шалів у кремлівському палаці — убиваючи, по ходу грабуючи і по ходу насилуючи полячок із почту цариці, її гарненьких фрейлін...
Отримавши першу перемогу (і першу, і вирішальну — царя вбито!), бояри-змовники на чолі з Василієм Шуйським зібралися, аби, бодай і на ходу, вирішити, що робити з тілом царя? Щоб потім не казали, що цар і цього разу буцімто зумів урятуватися. Така думка аж налякала Шуйського, холодок поповз у нього по спині: а раптом Дмитрій і цього разу врятується, втече на козацьке прикордоння Московії, до тих, до донців, збере там ватаги і вирушить з ними знову на Москву? Хоч він і певний був, що царя таки вбито, царя Дмитрія Івановича, — вирішив ще раз, але вже разом з боярами, в цьому переконатися. І заодно треба було зробити все, аби якомога більше московитів та різних простолюдинів теж на власні очі переконалися, що царя Дмитрія Івановича таки й справді убито. Ось, дивіться, його тіло.
Вирішивши так, веліли тіло царя Дмитрія Івановича, а заодно й тіло боярина Басманова, на три дні виставити для загального огляду за кремлівськими воротами — «среди рынка», себто на площі, що пізніше буде названа Красною. Чи як говорили (про це є свідчення в автора «Нового літописця») — «на Пожаре». Так тоді називалося те місце, місце виконання страт.
Голі тіла (з них натовп ще раніше встиг познущатися і позривати одяг) Дмитрія Івановича і його вірного воєводи Петра Басманова волоком (за ноги) відтягли за Спаські ворота і «посреди рынка», чи то пак «на Пожаре», виставили їх для загального огляду.
Глашатай горло дер:
— Московити — дивіться! В оба зріть!!. Перед вами тіло убієнного царя Дмитрія Івановича — щоб потім не пасталакали, що він буцімто той... утьок і спасся. Не утьок і не спасся єретик — вот лежит перед вами во всей своей наготе. А возле него Басманов-воевода. Зрите и передавайте другим, что видели тело настоящего царя Дмитрия Ивановича, убиенного во Кремле!
Московити на площу приходили натовпами — подивитися на розтерзаного царя. Та ще — ха-ха! — і голого.
Дітей приводили: «Оно-но, смотрите, детки, царь-батюшка голышом лежит окаянный. И стыда ему нет! А ищо царем был».
За свідченням польських послів, «среди рынка» стояв невеликий стіл, а на ньому й лежало розпластане, проштрикнуте не раз і посічене шаблями тіло руського царя Дмитрія Івановича, що його приволокли з Кремля за ноги «всему народу на глумление».
А під стіл поставили невеличку лаву, на яку, наче якогось дохлого пса, кинули тіло Петра Басманова — ноги царя, що звішувалися зі столу, торкалися тіла боярина.
Натовпи цікавих (це ж таке видовисько — голий цар на площі, де ще таке побачиш, у якому царстві-государстві?) товпилися, роздивлялися, цмокали язиками: «как ево, бедненького, посекли!..»
Коли змовники увірвалися в палац і вбили Дмитрія, то знайшли у його покоях маску скомороха, що відразу ж було розцінено як факт державного злочину царя.
«Вот этой самой харе, этому идолу и поклонялся чародей и еретик Гришка Отрепьев, а не Богу истинному!»
Так було сказано народу, і ту злополучну маску скомороха потім кинуть на труп Дмитрія.
А ще хтось, потішаючись та злословлячи, застромив до білих безкровних уст убитого дудку — яко страм...
Три дні — в суботу, неділю і понеділок — до убієнного царя та його боярина постійно стояла черга, що не міліла й не уривалася, — одні відходили, другі їм навзамін приходили. І не лише для того, щоб подивитися на мертвого царя. Більшість приходила, аби поглумитися над тілом. Юрма як збожеволіла, люди (а втім, їх тоді важко було назвати людьми) штурхали тіло палицями, кидали у нього принесене з собою груддя, лупили його дрюччям. Скинувши зі столу, тягали тіло по землі. Навіть жінки з дітьми тягали й верещали од задоволення. І намагалися у трупів царя та його воєводи виколупати очі — хоч якась та розвага.