Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Нічого недоброго (так-бо зветься й дещо добре в житті), ніхто нічого сказати про шинкарку Настю-Дарину не міг, але все-таки погана слава про її шинок за який місяць уже чомусь ходила серед мирославської жіноти, навіть Явдосі нині щось у вуха впало, і їй, звичайно, дуже не хотілось лишати тут Михайлика, але ж нічого іншого вона прираяти собі не вміла, бо ж не було ще в них господи, де міг би синок привітати й почастувати, як годиться, нових друзів, лицедіїв, що так зарадили парубкові в його скруті й щедро поділилися багатющим того дня заробітком, бо ж матінка й досі певна була, що Михайлик усе те одержав задарма.
Тримаючи сина за руку, Явдоха стала на порозі шинку, і серце їй тіпалось у материнській за хлопця тривозі, але вона злегка штурхонула Михайлика з порога вперед, у теє страшне-таки життєве горнило, і сумно сказала:
— Іди. Пора вже тобі… — і матері навіть схотілося перехрестити сина, але в такому місці не посміла. — Йди!
— А ви, матусю? — збентежено скинувся Михайлик.
— Мені ж тут бути не годиться, — з гідністю підібрала губи ненька і, ще раз підштовхнувши сина до його парубоцького обов’язку, хутенько вийшла за поріг вертепу.
Лишившися вперше в житті без проводу маминої руки, Михайлик аж трохи сторопів, попервах навіть облич не розрізняв у галасливому гурті, який там балював за кількома непокритими столами, наскрізь промоченими горілкою й медами, пивом та брагою, вином і всякими наливками й запіканками.
Всі ці трунки в хитромудрому скляному посуді вигравали кольорами райдуги проти свічок на миснику за шинквасом, над яким сяяла лепсько намальована парсуна Козака Мамая.
І мальований Козак, і обличчя притомних випивак плавали не в диму тютюновому (по хатах тоді ще не курили), а в парі, хмільній та сивій, що вставала над казанком із варенухою, з якого шинкарочка Настя Певна, гнучкими рожевими пальчиками взявши ополоник, наливала в кухлі гаряче пійло, відповідаючи на поклики городян, гречкосіїв та козаків, що бенкетували тої чортячої ночі в шинку під золотою косою.
При самім порозі раював, скучивши в безлюдному степу за чаркою, височенний рудий та безбровий молодий козак, якого звали Панько Півторарацький, товариш Пилипа-з-Конопель, що з ним разом вони пильнували в степу сторожової хвигури.
Михайлик упізнав його, хотів був спитати про щось, зрадівши знайомому, але Панько нічого не чув і не бачив, крім шинкарки Насті, витріщався на неї, допиваючи кухля, а допивши, шарпнувся до неї й загукав:
— Настусю, а всип мені осьмусю!
— Та це ж — цілий кухоль, а не осьмуха, — засміялась Чужа Молодиця.
— Дарма! Сип! Наливай-но! — і марно рудий той хлопець намагався обійняти звабливу шинкарку, бо ж він був чи не в два рази вищий од неї, верства келебердянська, і йому доводилось, переламуючись надвоє, незручно нахилятись до її круглого рожевого личка.
— І чого ти до неї прилип, як кізяк до тріски? — питали якісь незнайомі Михайликові козаки.
— Чого, чого! — одвічав їм Панько. — А того, що я з нею сьогодні ночуватиму.
— Хто тобі сказав? Вона сама?
— Та що там вона! — хизувався рудий. — Вона й незчується… Мені б тільки обняти! — і Панько, потішаючи п’яне товариство, почав доводити: — Коли дасть обійняти, то дасть і поцілувати! А коли дасть поцілувати…
— Ач який! — од шинквасу задзвеніла гнучким сріблястим голосом Настя Певна. — Чого ж то ти такий певнючий?
— А того, що ми з тобою, Настусю, куми…
— Чи ж ти не знаєш, же кум та кума — родичі тільки від голови до пояса, — пирснула шинкарочка.
— А нижче?
— Нижче, батюшка казали, гріх!
Усі зареготали, а рудий довгаль Панько Півторарацький, збитий з пантелику, тихенько заспівав:
— Заберіть-но звідси цього телепня, — попросила шинкарочка його товаришів. — Проп’є, глядіть, останній шеляг.
— Горілочка — кап, а з кишені — хап!
— Напала, бач, брага на врáга.
— Нехай п’є: однак завтра в бою помирати.