Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Я сам, мамо, я сам! — розгнівався Михайлик і ненароком вихилив ще одну чарку вареної горілки. — Я, мамо, сам!

— Чому ж сам?! Удвох збиралися, разом і підемо, — добродушно мовила неня, хоч у них ще й слова не було об тім зронено, щоб іти на війну. — Зібрались, бачите!

— Я теж оце зібрався… товаришів покинути, — кивнув на Йвана-рухляра чимось заклопотаний Тиміш Прудивус. — Рушаю в дальню путь.

— Куди ж це? — спитала паніматка.

— До Києва, — скубнувши себе за вус, відповів Тиміш.

— Отак притьмом? — спитав Михайлик.

— Отак!.. Мушу добиватись до святого Києва.

— Та з міста вийти вже ніяк! Долину ж оточили вороги.

— Я мушу йти.

— Видима смерть чигає на тебе за стінами города.

— Знаю.

— Що ж тебе туди жене? До Києва? — спитав Михайлик. — Кохана дівчина?

— Нема коханої. Бо я вдівець.

— Ненька? — спитала Явдоха.

— Неньку поховано тут. У Мирославі.

— Куди ж тебе чорти штовхають?

— До академії.

— Тягне його дідько до науки! — злостиво пробурчав Пришийкобиліхвіст.

— І не впинить його ніяка сила, — зітхнув і Йван Покиван.

— Війна ж!

— Ми — спудеї.

— То й братчики — з тобою? — спитала Явдоха з певним жалем, бо не любила розлучатися з тими, до кого прихилилась серцем, а в ті хисткі й непевні часи розлук і зустрічей було ніяк не менше, ніж тепер. — Рушаєте всі разом?

— Ні, — сердито відповів Данило Пришийкобиліхвіст. — Ми лишаємось тут.

— Лишаємось! Якщо ти, Михайле, пристанеш до нас, — закінчив Покиван.

— Ну, — сказав Михайлик. — Не пристану-таки.

— То доведеться рушати до Києва й нам.

— Вакації кінчаються, — пробубонів Прудивус.

— От тобі чорти ночами й дошкуляють! — знову заговорив Пришийкобиліхвіст. — А й ми також… м-м-м-мусимо… ч-ч-через т-т-тебе… лізти в самісіньке пекло війни. Я н-н-навіть не уявляю, як ми з-з-зможемо перейти на той бік, за лінію об… об… облоги. Н-н-н-не уявляю!

— Чого це ти став заникуватися? — сказав Прудивус.

— Після сьогоднішньої вистави… звик! — люто відказав Пришийкобиліхвіст.

— Я, бач, подумав: чи не наслідуєш ти пана гетьмана?

— А що хіба?

— Та, кажуть, пан Гордій Пихатий чогось почав заникуватись, і всі його кадильники й полизачі теж раптом поставали заїками.

— Т-т-тобі все ж-ж-жарти, а я й с-с-с-справді не можу балакати як треба. Тобі смішно? Еге? А як загинемо, перебираючись на той бік, тобі теж буде смішно?

— А ви зі мною не ходіть.

— Як же ми без тебе вдаватимем кумедії? Коли б цей селючок… — І Данило кивнув на Михайлика. — Якби він погодився до нас пристати… то, може, як-небудь і впоралися б.

— Але… — сказала мама.

— Що «але»?

— Селючок не пристане.

— Тож і ми рушимо разом з тобою, — сказав Тимошеві Покиван.