Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Про пізнання добра і зла, — сказав Прудивус. — Про перший піт Адама, про Каїна з Аблем і про першу людську кров, пролляту на землі. Про перемогу життя над смертю…

— Над ким? — здивовано спитала, сяйнувши зизуватими жовтими очищами, прекрасними в своїм невгамовнім паланні, Чужа Молодиця. — Над ким перемогу?

— Над смертю, — повторив Прудивус.

— Завжди і скрізь… — стиха заговорила шинкарка, і щось лиховісне забриніло в її співучім голосі, аж усі обернулись до неї. — Завжди і скрізь перемагає… смерть!

— Брехня! — скрикнув Михайлик, аж півника пустив своїм хлоп’ячим басом і, п’яніючи вперше в житті, пальцем посварився на шинкарку. — Брехня ж? — спитав він у Прудивуса.

А той, людина вчена, сказав:

— Атож! — і спитав у шинкарки: — Живих істот, моя хижа кралечко, народжується ж більше, ніж їх устигає прибирати смерть? Ну? Ну?

— Не знаю, — раптом згасаючи, знизала плечима шинкарка й заходилася з наймичками коло свого складного господарства: перемивала посуд, гасила в спорожнілих кутках свічі, витягла на вулицю тих п’янюг, що вже хропли попід столами. — Не знаю я, — бубоніла Настя Певна, — скільки народжується, скільки вмирає… — І шинкарочка поволокла за ноги п’янісінького Панька Півторарацького, а він, витягаючись, аж наче довшав у її руках.

— Куди це ти мене тягнеш? — нараз прокинувшись, став на коліна, потім звівся на хисткі ноги рудий Панько. — Я ж тобі сказав: ночуватиму тут! З тобою ночуватиму!

— Перемагає життя, як бачите! — кумедно розвів руками Йван Покиван.

— Якщо це свинство ти називаєш життям! — хмуро повела бровою Настя-Одарка і з несподіваною посмішкою звернулась до Михайлика: — Правда ж, мій хлопчику?

— Пер-р-р-реночую-таки з оцією шльондр-р-рою! — по-дияконському загорлав Півторарацький, довгий, червонопикий і рудий, справді-таки схожий на півтора рака, саме зараз вареного в солоній воді людської пристрасті.

А коваль Михайлик не дуже й чемно відповів Чужій Молодиці:

— Я свинства не люблю. Але… хіба ж оце — не свинство: п’янюгу з шинку тягне молодичка, котра сама ж його впоїла? Тьху! Хіба ж не бридко?

— І тут життя перемагає! — зареготав Покиван.

— Життя? — спантеличено спитала Настуся. — Чому життя?

— А тому, що сьогодні цей хлопець мене переміг на кону. Я ж там був Смерть, а він — Життя!

— Дурне життя, дурна і смерть! — гнівливо блимнула жовтим оком шинкарка. — Хіба ж така буває смерть? — з похмурим презирством спитала вона, зневажливо кивнувши на рухляра.

— Яка ж вона бува? — спитав Михайлик.

— Яка буває смерть, — розважливо мовив Прудивус, — ніхто ж не відає. Хто з живих її бачив? Тільки ті, що вмирали і вмерли. Отже…

— Сам ти її бачив уже тисячі разів, — на моторошних низах свого гнучкого голосу мовила Настя-Дарина. — Ти стрічаєш її всюди, тільки ж не знаєш, що це саме вона, твоя смерть… від Бога суджена, як і дружина! А часом іще й жаданіша від коханої жіночки, бо ж тільки обійми смерті можуть звільнити чоловіка з обіймів вінчаної жони!