Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Рушимо, рушимо! — передражнив його Пришийкобиліхвіст, лигаючи з глечика простиглу вже варенуху, і сердито зиркнув на Прудивуса, який своїм поверненням до Києва руйнував товаришам усі лицедійські справи, бо ж ніякий Михайлик, звісна річ, не зміг би замінити знаного в городі лицедія Прудивуса. І пан Данило Пришийкобиліхвіст бурчав: — Чорт батька зна що! І як це можна: товаришів лишати в скруті! Якою свинею треба бути… — і спитав у Прудивуса: — Невже не міг зібратися в Київ до того, як гетьманці обложили город?
— Не міг, виходить… — відмахнувся Прудивус, бо ж не хтілось пояснювати, що виникла раптом інша причина, яка спонукала його мерщій тікати з міста… Брат Омелян подався до Москви, і батенькові, старому Саливонові, тепер ще прикріше було б свого посліднього сина стрічати на базарнім кону, тому ось Тиміш (і дзвін без серця — нічого не варт! — як казав батенько), тому й вирішив мандрівний лицедій негайно ж повертатись до Києва, до академії, хоч, либонь, уже й не було тепер змоги перейти за грань війни по тому, як замкнулось круг Мирослава кільце ворожої облоги.
Михайлик поглядав на Прудивуса з одвертим запитанням, і той мусив дещо пояснити.
— Згадаю нашу академію, серце мліє, — заговорив Прудивус. — Про кручі Дніпрові згадаю… про книги…
— Він там, бачите, вчену книгу складає про Адама і Єву, — глузуючи, сказав Пришийкобиліхвіст.
— Боже, Боже, що то вчений може! — поважливо зітхнула матінка.
— Про що ж ти свою книгу пишеш? — наполягав Михайлик.
— Про пізнання добра і зла, — сказав Прудивус. — Про перший піт Адама, про Каїна з Аблем і про першу людську кров, пролляту на землі. Про перемогу життя над смертю…
— Над ким? — здивовано спитала, сяйнувши зизуватими жовтими очищами, прекрасними в своїм невгамовнім паланні, Чужа Молодиця. — Над ким перемогу?
— Над смертю, — повторив Прудивус.
— Завжди і скрізь… — стиха заговорила шинкарка, і щось лиховісне забриніло в її співучім голосі, аж усі обернулись до неї. — Завжди і скрізь перемагає… смерть!
— Брехня! — скрикнув Михайлик, аж півника пустив своїм хлоп’ячим басом і, п’яніючи вперше в житті, пальцем посварився на шинкарку. — Брехня ж? — спитав він у Прудивуса.
А той, людина вчена, сказав:
— Атож! — і спитав у шинкарки: — Живих істот, моя хижа кралечко, народжується ж більше, ніж їх устигає прибирати смерть? Ну? Ну?
— Не знаю, — раптом згасаючи, знизала плечима шинкарка й заходилася з наймичками коло свого складного господарства: перемивала посуд, гасила в спорожнілих кутках свічі, витягла на вулицю тих п’янюг, що вже хропли попід столами. — Не знаю я, — бубоніла Настя Певна, — скільки народжується, скільки вмирає… — І шинкарочка поволокла за ноги п’янісінького Панька Півторарацького, а він, витягаючись, аж наче довшав у її руках.
— Куди це ти мене тягнеш? — нараз прокинувшись, став на коліна, потім звівся на хисткі ноги рудий Панько. — Я ж тобі сказав: ночуватиму тут! З тобою ночуватиму!
— Перемагає життя, як бачите! — кумедно розвів руками Йван Покиван.
— Якщо це свинство ти називаєш життям! — хмуро повела бровою Настя-Одарка і з несподіваною посмішкою звернулась до Михайлика: — Правда ж, мій хлопчику?
— Пер-р-р-реночую-таки з оцією шльондр-р-рою! — по-дияконському загорлав Півторарацький, довгий, червонопикий і рудий, справді-таки схожий на півтора рака, саме зараз вареного в солоній воді людської пристрасті.
А коваль Михайлик не дуже й чемно відповів Чужій Молодиці:
— Я свинства не люблю. Але… хіба ж оце — не свинство: п’янюгу з шинку тягне молодичка, котра сама ж його впоїла? Тьху! Хіба ж не бридко?
— І тут життя перемагає! — зареготав Покиван.
— Життя? — спантеличено спитала Настуся. — Чому життя?
— А тому, що сьогодні цей хлопець мене переміг на кону. Я ж там був Смерть, а він — Життя!
— Дурне життя, дурна і смерть! — гнівливо блимнула жовтим оком шинкарка. — Хіба ж така буває смерть? — з похмурим презирством спитала вона, зневажливо кивнувши на рухляра.
— Яка ж вона бува? — спитав Михайлик.
— Яка буває смерть, — розважливо мовив Прудивус, — ніхто ж не відає. Хто з живих її бачив? Тільки ті, що вмирали і вмерли. Отже…
— Сам ти її бачив уже тисячі разів, — на моторошних низах свого гнучкого голосу мовила Настя-Дарина. — Ти стрічаєш її всюди, тільки ж не знаєш, що це саме вона, твоя смерть… від Бога суджена, як і дружина! А часом іще й жаданіша від коханої жіночки, бо ж тільки обійми смерті можуть звільнити чоловіка з обіймів вінчаної жони!