Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Частую всіх! — І він уклонився лицедіям. — І вас, панове! — І він віддав чолом сивоголовому Романюкові з поляками та сербами і всім, хто трапився на пізню ту годину в шиночку Насті Певної. — Прошу, панове товариство! — І Михайлик, ще раз уклонившись, сів до столу. — Прошу до гурту!
— А мене до чарки й не просиш? — спитала Чужа Молодиця, пускаючи бісики та згрібаючи в поділ білосніжної мережаної запаски, що визирав з-під розведених унизу кутиків полтавської плахти, Михайликові динари, червінчики й таляри. — А мене, соколику, й не просиш?
— Ти й так хмільна, — недбало кинув Михайлик, намагаючись притлумити почуття невиразного й глибоко захованого страху, який поймав його перед цією жартівливою молодицею.
— Я ж не пила ні краплі! — дзюркотливо засміялась Чужа Молодиця.
— А тобі й не треба, — знизав плечима одверто простодушний хлопець. — Ти ж бо й сама п’янюча, мов горілка!
І одвернувся.
Щоб не видіти її очей, бо в них на мить майнув той самий жовтий, лиховісний вогник, який вразив Михайлика, щойно він переступив поріг шиночка «Златомальована коса».
Ковалика нашого, як і всякого тут чоловіка або парубка, щось незбагненне вабило до цієї молодички, прозваної Чужою, бо вона ввесь час палала полум’ям невситимої жаги до нашого брата, але щось, таке ж незрозуміле, заразом і одвертало від неї Михайлика, і він щулився під її допитливим зовущим зором.
Іван Покиван спритно помагав Чужій Молодиці переливати в чари та келехи киплячу варенуху, дванадцять дзиґаревих годин варену в горщику, щільно замазаному тістом або глиною, з міцної горілки — з сухими грушами, яблуками, хвигами, родзинками, вишнями, сливами, ріжками, імбиром, гвоздикою, цинамоном, мушкатом, стрючкуватим перцем та липовим медом, — допомагав шинкарці переливати на припічку киплячу варенуху, що з неї, з нового горщика щойно зняли широку затичку, зроблену з хлібної скоринки, і хмільна пара спалахувала пекельним синім полум’ям над чарами та коряками, і скоро вже стояла перед кожним гультяєм посудина, і всі взяли до рук те вогнисте люциперове питво.
Взяв свою чарку й Михайлик.
І здригнулась ненароком з першою в житті чаркою юнацька рука.
І хлюпнула на стіл варенуха, і заколивалось на столі кволеньке синє полум’я.
— Ой! — несподівано скрикнула Чужа Молодиця.
— Чого це ви, тітко? — збентежено спитав Михайлик.
— Так… дарма! Нічого… Пийте ж!
Задивившись на пекельні вогники в чарках, усі чомусь мовчали.
— Ерго бібамус! — відповідаючи якимось мислям, неначе сам собі, звичною латиною сказав отець Ігнатій Романюк.
Бувши ретельним слугою Господа Бога, він, протягом життя попуючи, по шинках, звісна річ, не ходив, а це сьогодні був його перший вихід між гулящі люди по тому, як отець Ігнатій зняв сан служителя католицької церкви. — Ерго бібамус! — повторив він, сам собі дивуючись, бо ж цих п’яницьких слів його уста не промовляли з молодечих літ.
— Випиймо! — погодилися й поляки, примхою долі занесені далеченько від рідного дому, недавні найманці гетьмана Однокрила, що їм уже й не хотілось воювати.
— Нєх жиє добри хлопак! — підіймаючи дерев’яного михайлика, проголосив один із них.
— Живео младич! — озвалися й серби.
— Щасливий будь, мій хлопчику! — з добрим виразом на худому обличчі сказав і Йван Покиван.
— Оце є саме те, — думно промовив Романюк, — за чим я й поспішав сюди: щоб народи наші були разом…
— Разом! — підніс свій келех іще один сербин, Стоян Богосав, урятований нині від шибениці, і спитав у Романюка: — Коли ж буде твоє послання, попе?
— Кому послання? — спитав Прудивус.
— Оце ходжу та й думаю, закличного листа складаю до черкасів… до простих людей України.
— Про що листа?
— Щоб тримались Москви, — відповів Романюк і, вставши, знову сказав: — Ерго бібамус! — і притьмом вихилив келех прегарячої варенухи, бо ж тримати срібний бокал була несила, так він розпікся від киплячої горілки, що палахкотіла синім вогнем.
За ним випили і всі інші.
Тільки Михайлик іще тримав у руці свою чару, дивився на кволий вогонь — не без страху, бо ж належало пити вперше в житті, і товариші, видно, зрозуміли це і аж замовкли, збагнувши значність такої хвилини.
А Прудивус тихенько спитав:
— Чого ж ти?.. Пий!
Молодий коваль нарешті випив свою першу чарку, і жовтий кошачий вогонь очей шинкарочки Насті протяв душу, мов позолочене вістря коси, намальоване над дверима шинку, і дух заперло від невміння пити, і всі співчутливо підсували хлопцеві якийсь заїдок, і знову всі замовкли. А пан Ігнатій, витягши з кишені аркуш паперу, перейшов до шинквасу, ближче до свічок, і щось там коли-не-коли записував, чи не своє послання ко черкасам, що про нього він тільки-но казав товаришам.