Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

З того десятка жовтожупанних харцизів, що в руїнах монастиря сьогодні полягли від руки Філіппа та Михайлика, лишилося в живих тільки троє поранених, але ж пан Роздобудько про катастрофу ще не знав і собі на допомогу чекав їх усіх сюди — з хвилини на хвилину, і йому було зручніше, щоб вони приспіли вже потому, як папери полковника Кіндратенка опиняться в його кишені, бо, зрештою ж, цікавили шукайла, звісна річ, передусім скарби, а не якась там сухорлявенька панночка, що її забагли так притьмом і в Римі, і в Варшаві, і в домі гетьмана Гордія Пихатого.

Шукайло прагнув добутись до панни Кармели мерщій, бо мусив квапитись, поки йому на поміч не приспіли ті харцизяки, що ховалися в руїнах кляштора.

Та й сторожа могла тут нагибати його в першу-ліпшу хвилину.

Та й собаки десь поблизу забрехали.

Та й невиразні чиїсь голоси вже озвались поблизу архієрейського дому.

Зволікати було ніколи, і Мар’яна смикнула за товстенний мотуз, який звисав з прочиненого вікна до самої землі.

Це було, мабуть, умовне гасло, і чиясь рука мерщій викинула з вікна величезний мішок, який, упавши до ніг Роздобудькові, так його налякав, що пан Оврам замалим не скрикнув, захитався, і Мар’яна-циганочка, щоб його підтримати, схопила за лікоть, міцно стиснула маленькою, але чіпкою ручкою і наказала:

— Лізьте в лантух.

— Навіжена!

— Вас нагору витягнуть мішком.

— Я піду собі, — сказав Оврам і на крок одступив од мішка, маючи надію зразу ж таки зустрітися з помагачами-однокрилівцями, які ось-ось уже повинні були надійти з монастиря.