Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Ой гарно ж як! Ой славно ж як! — І мати ревно плакала радісними сльозами материнськими, і голубила сина, ледве досягаючи рукою до його підборіддя і нахиляючи хлопця до себе, щоб погладити, як бувало в дитинстві, по кучерявій, уже по-козацьки підстриженій сьогодні, шорсткій довбешці.
— То чого ж ви плачете, мамо? — щасливий і збентежений, допитувався парубок.
А мати зненацька діловито спитала:
— А чи вона ж розумна?
— Якщо вона погодиться піти за мене…
— Всі зразу й зрозуміють, що дурна!
Потім неня спитала:
— Ти її… цілував?..
— Цілував.
— А вона? Що сказала? Що зробила?
— Розгнівалась, мамо.
— На тебе?
— Ні, на себе.
— Це добре, мій хлопчику, — і матінка, щаслива, заплакала знов. — А коли ж… коли зашлемо старостів?
— Не звідувався.
— От і дурень! — та й діловито мовила: — Завтра зайду до владики, — і голос її дрижав од солодкого материнського клопоту, — гарненько про вас побалакаємо.
— Я сам, мамо, — злякано скрикнув Михайлик, — я сам!
Але Явдоха не слухала.
— Я тебе шукала, сину, — зненацька зовсім іншим, буденним голосом сказала вона. — Тебе там у шинку дожидають лицедії.
— Серед ночі?! Навіщо?
— Ти ж новобагатьком нині став? А могорич — любовна річ!
— Мені не хочеться вночі до шинку, мамо.
— Отаке-о вибухалось прездорове одоробло, а мати повинна втовкмачувати в його дурну макітру, як годиться вестися ґречному козакові з добрими людьми!
Взявши за руку, Явдоха потягла синочка через порожній базарний майдан туди, де в шинку лунали п’яні голоси, де вигравали троїсті музики, тобто скрипка, бубон та цимбали, що їх далеко було чути в принишклому перед лицем війни нічному городі.
Син опинався, бо не хотілось після всього, що зайшло між ним та панною Яриною, після братніх обіймів з циганочкою, після всіх солодощів русальної ночі, не хотілося йти в шинок, до галасливого гурту.
Але матінка, шануючи предківські приписи чемності, тягла Михайла до нічного вертепу вже трохи знайомої нам шинкарочки Насті Певної, де чекали Михайлика мандрівні лицедії.
Син таки йшов нехотя, а матері, хоч вона й тягла його, було приємно, що синові ще не кортить погуляти, бо про новий шинок Насті Певної вже йшла по городу якась непевна слава, хоч ніхто нічого поганого про саму шинкарку сказати не міг.
Над дверима шинку погойдувався олійний ліхтар, над яким на високо поставленій тичині теліпався віхоть соломи, що був тоді повсюдно знаком будь-якого закладу, де торгували горілкою, хоч і висіла над тим шинком ще й дерев’яна дошка з малюнком: золота сіножатна коса, під нею келех, а вище — напис «Оковита!», що походило від «аква віта», двох латинських слів, якими означали здавна, ще в старому Римі, звичайнісіньку горілку «воду життя»…
Новий шинок у Мирославі звали «Златомальована коса», або ж «Коса над чаркою», а то й простіше: шинок «Цур дурня в чарку».
В тому шинку хазяйнувала вже з місяць, зухвало порушуючи новий порядок продажу горілки, тобто заробляючи грошики задля себе самої, а не для московського царя, — хазяйнувала, взявшись невідомо звідки, вродлива шинкарочка Настя Певна, котру хто кликав Настею, а хто — Дариною, тобто Одаркою, можливо, тільки задля нехитрої рими «шинкарочка Одарочка» (бо ж люди часом задля рими й правдою нехтують), а може, таки мала вона й справді аж двоє хресних імен, хоч католичкою ніби й не була, бо до руської церкви, звідкілясь прибувши до Мирослава, вчащала справно — щосуботи, щонеділі та в усі дванадесяті празники. Мала вона, правда, ще й третє ймення, бо в Мирославі цю недавню зайду зразу ж продражнили Чужою Молодицею.
Вона стояла зараз біля рясно обставленого клечальним гіллям шинквасу, високочола, цікава молодичка, ні чорнява, ні білява, з вогнистим волоссям, яке вибивалося з-під парчевого очіпка, з трішки зизуватими великими очима, що вигравали, пускаючи бісики, стежили за всіма зразу, сяяли й поблискували, і, здавалось, люди п’яніють не тільки від горілки, а й від її поглядів, од оковитої, п’янкої й трохи похмурої вроди, од безугавних пісень, од жартів, од солоних дотепів, що рясно злітали з примхливих уст, од її збудженого дихання, такого знадливого, аж кожному, хто дивився на гемонську молодичку, яку взивали там іще й огонь-молодицею, вчувалось калатання її гарячого серця, бистрого та дзвінкого, так здіймались високі та пружні, ще зовсім дівоцькі груди, так спалахувала Настя від парубоцьких поглядів, котрі запалювали все її жіноче єство, котрі змушували жевріти, іскритися й спалахувати її очі, осяваючи й дукачики в намисті, перли на очіпку, величезні золоті, з рубінами серги в маленьких гострих вушках, серги, що про них лихі язики плескали, буцімто вона, оця знадлива Настя, «навстоячки, навлежачки — заробила й сережечки», хоч ніхто в цілому городі нічого не міг сказати про її легковажність, ніхто не міг похвастати, же він із чарівною шинкаркою не те що там спав або там що, а й пальцем ніхто її не зайняв, а й не поцілував ніхто, а й не помлів ніхто близенько біля неї, біля Чужої Молодиці, так, ніби й справді була вона для всіх в цьому городі чужа.