Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Ну, — мовила циганка, — от ти й розбагатів.
— Розбагатів… — і він забрязкав червінчиками в новому кармані.
— Кишенею розбагатів?
— І серцем, квіточко.
— Це з тобою сталося ще до мого ворожіння: коли я нині тебе вперше побачила… там, на базарі… ти вже летів!
— Летів… — покірливо кивнув Михайлик, але більше не сказав нічого, а тільки дивився на циганочку. Потім сумовито мовив: — Яка ти гарна…
— Та й що? — так само сумно зітхнула Мар’яна. І раптом попросила: — Поцілуй мене!
— Я… ще не вмію! — рішуче відмовив хлопець.
— Знаю, — посміхнулась циганочка. — Чула!
— Що ж ти чула? — спалахнув Михайлик.
— Те й чула: що ти ще не навчився цілуватись! — із глузливим журом прошепотіла вона. — Твої цілунки лящали з покоїв панни Подолянки — на цілі гони, мій братику гіркий…
— Мар’яно! — спалахнув, мов у горнилі підкова, коваль.
— Так голосно цілуються лиш ті, хто ще того й не вміє! — і сумно спитала: — Це вперше ж, мабуть, братику?
— А вперше, — признався хлопець.
Мар’яна похнюпилась.
— Слухай, соколе! — раптом сказала вона. — Я рада за мою панну Подолянку! Бо ж я за неї ладна… пролити кров: і свою, і чужу. За неї… А тепер і за тебе!
Мар’яна говорила на циганський кшталт — прудко й похапливо, а граничне збентеження ще більше шматувало бистру мову, слово налізало на слово, наче пекли вони серце, ніби летючі птахи-слова поривались на волю з тісної клітини грудей, і дівча поспішало їх випустити, висловити, полегшити утруднене дихання.
— Вона моя царівна, королівна. А й ти, козаче, тепер…
— Чому ти так говориш?
— Бувай здоров! — і циганка обняла його і поцілувала.
Хлопець їй відповів, бо ж не був поцілунок ні блюзнірським, ні зрадливим супроти Подолянки, бо ж циганочка поцілувала, як сестра, і вони так і завмерли на мить у братніх обіймах, таких тісних і щирих, аж зорі перед ними завихоріли, мов летючі світляки, аж кров забурхала по жилах, аж заплющився парубок.
— Чого це ти? — спитала дівчина.
— Очі твої сліплять.
— Ой-ой?
І незчулись, як хтось підійшов.
Пролунав тільки вражений вигук:
— Михайле!
Перед ними стояла Явдоха.
Циганочка миттю зникла, мовби її злизали чорти, а матінка й син стояли одне проти одного мовчки.
В материнськім мовчанні стільки було докору та гіркоти, болю та крику, що чуйний до настроїв матінки Михайлик, хоч і не знав за собою провини, замурував собі уста.
— Шльондра! — нарешті сказала мати.
Михайлик спробував був заперечити, та матінка йому з губи вихопила будь-яку змогу заговорити і додала з тим же гірким презирством, таким жалючим в устах неньки:
— Тягайло!
— Але ж, мамо…
— Бахур!
— Ви не зрозуміли, матінко…
— Розпусник!
— Я кохаю іншу.
— А цілуєш цю? Ледащо!
— Неню! Та послухайте ж…
— Я й сама бачу, який ти є волоцюга й зальотник!
— Дайте ж мені сказати!
— Джиґун! Баболюб!
— Мамо!
— Гляди, щоб мамою від тебе не стала оця проклятуща ворожка!
— Невже ж ви можете подумати, що я…
— Ти обіймав її?
— Це вона — мене.
— Ти цілував її?
— Цілував, — покірливо буркнув синок. — Як рідний брат!
— А ту товстенну пані обозну на руках носив і лапав — теж, як рідний брат? А від одного-єдиного погляду панни Подолянки ошалів… також, як братик? Га? Але ж про тую панну годі й думати: далеко тобі до такої вельможної, як до цариці небесної. Далеко!
— Далеко, мамо, — покірливо погодився Кохайлик.
— Вона ж і не гляне на такого безхатнього й неодукованого вахлака, як ось ти. Вона ж і на світ божий народилась для якого-небудь князенка чи королевича?
— Для королевича, — покірливо погодився слухняний мамин синок.
— Ти ж її ніколи й пальцем не зачепиш.
— Уже, — відмовив Михайлик.
— Що вже?
— Зачепив?
— Чим зачепив? — ахнула матінка.
— Серцем, мамо.
— Ой боже ж мій! — раптом заплакала матуся. — Ой соколочку ж мій! Ой лебедику ж мій!
— Чого ж це ви, мамо, плачете?