Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— На добраніч! — не відповівши на тривожне запитання, чемно попрощалась циганка.
— Постривай! — заволав пан Оврам.
— Тихше-но! — спинилась Мар’яна. — Хтось там іде.
— Не кидай мене! — стиха зойкнув Оврам Роздобудько. — Коли то мирославці, ти їм скажи: в мішку, мовляв, щось потрібне повісили. Щоб тільки не торкались вони до мене, щоб не мацали… скажи що-небудь!
— Я їм скажу: в Мирославі дзвони знімають же? На гармати? От у мішку й повішено дзвона. Ніхто й не займе: кому ж посеред ночі скортить дзвонити! Чи не так?
— А так… — непевно й зовсім уже тихо озвався пан Оврам.
— Тільки ви, пане мій… коли хто зачепить все-таки, озивайтесь, як і належить дзвонові.
— Як же воно?
— Раз товсто: бам! Удруге тонко: дзінь! Ось так!.. — і циганочка потиху проспівала оті «бам» та «дзінь» і нараз принишкла, бо під самісіньке вікно підступила нічна дівоча сторожа разом з Козаком Мамаєм.
— Чого ти тут? — спитав у Мар’яни Мамай.
— Балакаємо з панночкою, — невинним голоском відповіла ворожка, кивнувши на вікно.
— Еге ж, зі мною, — озвалася з кімнати Подолянка.
— А що це повішено в мішку? Собаку?
— Дзвони, — відповіла ворожка.
— Чи ж добрий мають голос? — поспитав Мамай.
— Два голоси: товстий і тонкий.
— А ось я спробую, — сказав Мамай і оперіщив палюгою по мішку.
— Бам! — озвався з басý пан Роздобудько.
Мамай оперіщив удруге.
— Дзінь! — тоненьким голоском задзвенів шляхтич.
А потім знову:
— Бам!
І ще раз:
— Дзінь!
Досхочу надзвонившись, Козак Мамай подався з дівочою сторожею далі, і аж тут тільки пан Роздобудько заверещав, як півтора чорта, та й то не дуже голосно.
— Гей, ти там, відьмо циганська! — стиха покликав шукайло.
Та ніхто не озвався.
Мар’яна вже зникла з саду.
— Іди вже собі геть! — так само тихо, не забуваючи про чуйні вуха пана Роздобудька, благала, пручаючись, Подоляночка, але вирватись з Михайликових лабетів не могла, хоч і була дівкою, нівроку їй, міцненькою. — Пус-с-с-с-сти! — скаженіючи, сичала вона.
— Ти попроси як слід, — лагідно запропонував Михайлик.
— Будь ласка! — знемагаючи від палючого й досі не відомого їй шалу, попросила панна.
— Навіщо ж так сердито! — з докором мовив Михайлик і в простодушнім зніяковінні додав: — Я ж — боязкий! — і знову ненароком цмокнув неторкану дівку біля вуха. — Та я ж — несміливий… це всі знають! — і він тицьнув їй невмілими, а солодкими й гарячими губами в підборіддя, бо в губи зопалу не вцілив, що й поправив на другий раз, не гаючись.
— Очі видряпаю! — знемагаючи, прошепотіла панна.
Але Михайлик, влучивши на цей раз у губи, затулив їй рота поцілунком і вже й не відтуляв — хвилину? годину? рік? — бо макітрилося в голові, все закружляло й заверетенилось, бо ж плин часу зненацька зупинився, а коли не стало подиху, не стало серця, він, одірвавшись на мить, почув неначе здалеку благання в її голосі:
— Іди собі!
Михайлик промовчав.
— Іди, Кохайлику! — сказала панночка, вже чомусь лютуючи більше на себе, ніж на коваля.
Михайлик стрепенувся.
— Навіщо ж так суворо? — спитав він. — Ти попроси як треба!
І ждав.
— Прошу! — ледве чутно вимовила нарешті панна Ярина.
— Не так, — невблаганно відмовив Михайлик-Кохайлик.
— Дуже прошу, — ще тихше сказала Кармела-Ярина. — Благаю!
— Ще не так.
— Молю тебе!
І вона його поцілувала.
Він потім навіть згадати не міг, простодушний ковалисько, як спритно й тихо спустився по стіні, мало не зачепивши Оврама Роздобудька, що його вже, видно, тнули крізь товстенний лантух комарі, бо мішок дрібно дрижав, стогнав і скавулів.
Він і сам не тямив, наш Кохайлик, як, незбагненним дивом не сполохавши собак і не збудивши зледащілих вартових, опинився по той бік паркана, котрий оточував старий архієрейський садок, коли зіткнувся раптом ніс до носа з циганкою Мар’яною, гарненькою ворожбиточкою, що при зустрічах з нею ковалеві всякий раз чомусь ставало моторошно.
— Куди поспішаєш, лебедику? — з притиском спитала вона.
— Тебе шукаю, — відмовив хлопець, і не було в цій відповіді ні рісочки брехні, бо ж і справді цілий день його не облишало бажання знайти премилу чаклунку й подякувати за все добре, що вона йому наворожила. — Тебе шукаю! — ще певніше повторив Михайлик і поліз до кишені.
Витягши разок дорогого намиста, почепив на шию циганочці, і місяць, загравши в перлинах, кинув сяйво на лице, заграв у зіницях, і дівчинка стала ще краща, а якісь тривожні молоточки застукали в скронях, і серце закалатало перед тією дикою й знадливою красою, аж хлопець одсахнувся од циганки: після всього, що сталося зараз у домі владики, його самого це бурхання крові тільки злякало й засмутило, хоч і не було в тім парубоцькім збентеженні грішного збурення плоті, а схвилювала хлопця лиш незборима сила дівочої краси.