Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Татіщеву однієї жертви виявилося мало.
Впоравшись з Басмановим, своїм рятувальником, Татіщев повів за собою збіговисько і разом з ним — чи попереду нього — увірвався в царські покої з криком:
— Гдє??? Гдє он, самозванєц???
Цар встиг (двері вже були заблоковані людським тлумом) вистрибнути у вікно, що його одним махом вибив важким підсвічником. («Выкинеся ис полаты», — запише автор «Нового літописця».)
А далі... Далі деякі розбіжності в історичних джерелах, у свідченнях очевидців та учасників тих подій.
За першим свідченням, царя буцімто, як він вистрибнув з вікна, зразу й порішила роз’ярена юрба. (Історична пісня про Григорія Отреп’єва: «Выпадал из окошка о середу. О середу кирпичную убился и смерти».)
Друга версія: царя спершу взяли під охорону стрільці, ті з них, які ще залишалися йому вірними, і навіть мали намір відвести (чи віднести) його до цариці-матері у Вознесенський монастир, але...
Марфа Нага, оцінивши ситуацію — а вона вміла ніс тримати по вітру і вухо її було гострим, як і розум, — що гору беруть бунтарі, за якими, зрозуміло, до слушного часу ховаються бояри кремлівські, раптом назвала Дмитрія своїм... лжесином. І миттєво відреклася — над Москвою все ще гудів набат — од нього («ныне знаю ево окаянново; называла есмь его сыном себе страха ради смертново» — її буцімто слова), і доля молодого царя була вирішена.
Третя версія.
Царя вбили не відразу. Буцімто схопивши, заходилися його розпитувати, чи істинний він син царя Івана; чи бува не самозванець?
Відповідаючи розбурханому збіговиську, котре спершу й слухати його не хотіло, цар завдяки витримці та своєму вмінню говорити з людьми (та й красномовства він не був позбавлений, трибун, як би ми сьогодні сказали, оратор) зміг переломити ситуацію. А заодно й стрілецьку охорону — і люди, і стрільці йому повірили і стали на його бік.
На якийсь час цар нібито врятувався, але...
Версія четверта — найбільш істинна і правдива.
За офіційним звітом послів Речі Посполитої Міколая Олесницького та Олександра Госевського (цієї версії дотримується й автор «Нового літописця»), царя ніхто не розпитував (чи самозванець він, чи істинний син царя Івана), а відразу ж вирішили його живцем розтерзати...
Коли натовп розлючений, ніхто не буде розбиратися, чи винна жертва чи не винна, — всі багнуть крові. Хутчій крові! Та й натовп завжди в таких випадках діє за своїми, тільки йому відомими законами, що суть — беззаконня. Царя відразу ж почали шарпати, а ті, хто не дотягнувся до нього (ліс рук одночасно тягнувся, щоб розтерзати свою жертву), заходився верескливо, фальцетами, бо зривалися голоси, кричати-верещати:
— Смерть йому!!! Смерть єретику й відступнику од нашої віри!!!
І тут наперед вихопився один (ім’я царевбивці нині відоме: Григорій Валуєв) із натовпу (пізніше стане відомо, що його до того заздалегідь підмовив сам Шуйський), висмикнув з-під армяка рушницю — ручну пищаль з коротким стволом (щось схоже на пізніші обрізи) і без жодного слова, кваплячись, як ніби боячись, що йому хтось може завадити це зробити, вистрілив цареві в груди.
Цар не встиг нічого сказати, удар у груди — і з розкритого рота царя хлинула червона кров, а сам він мертвим упав під ноги юрмі. Тій юрмі озвірілій, яка тут же, ще теплого, хоч і мертвого царя, заходилася топтати, штурхати його, бити палицями, тягати сюди й туди, улюлюкаючи та вигукуючи: «Смерть йому, смерть!!!» — хоч цар і так уже був мертвий. Смерть його була легкою. Він навіть не встиг сказати те, що збирався сказати, як відразу ж після спалаху на цівці пищалі й удару в груди провалився в чорне небуття, у те небуття, де людей нині більше, як у цьому світі...
І лише згодом натовп на чолі з убивцею царя (він дуже пишався з цього і почувався чи не героєм) подався до старої цариці, до Марфи Нагої, у Вознесенський монастир.
— Матушко, ми вбили твого сина!..
— Мого сина Дмитрія убили, але давно, в Угличі, — буцімто відповіла їм Марфа Нага.
За історичними джерелами, вона буцімто прямо не визнала тоді, чи Дмитрій її син, а відповіла ніби нейтрально, з деяким двозначним відтінком і змістом:
— Питати треба було, поки він був живий, а тепер, коли його убили, він уже не мій син, бо належить сирій землиці...