Трилогія смерті

Я невідривно спостерігав, як Фріц, стоячи спиною до мене, гортає сценарій. Зненацька голова його зігнулася, мов від удару в потилицю. Спливла довга хвилина, поки Фріц нарешті обернувся і, не ловлячи мого погляду, схопив свій ріг. Крикнув. Умить запала тиша.

— Усі будьте спокійні! Хто може сісти — сядьте. Інші — стійте вільно. До завтра Христос прийде і піде геть. І ось як ми бачитимемо його, коли скінчимо й будемо розходитися додому. Послухайте!

І він зачитав сторінки моєї останньої сцени, слово в слово, сторінка за сторінкою, спокійним, але виразним голосом, і хоч би тобі хто відвернувся чи ногою ворухнув. Мені не вірилося, що це діється насправді. Усі мої слова про світанкове море й чудо з рибою, про дивний блідий образ Христа на березі й про рибу, що смажилася на деревному вугіллі, та як вітер розносив ті гарячі іскри, та як учні тихо, із заплющеними очима, слухали… та як кров Спасителя, коли він неголосно проказував прощальні слова, падала з ран на його зап’ястях на те вугілля, на якому готувалася Найостанніша, після Останньої, Вечеря.

І нарешті Фріц проказав останні мої слова.

Тихий пошепт леготом пролинув по юрбі, скупченню артистів і статистів, по фаланзі, й знову запала тиша, коли Фріц нарешті пішов крізь натовп і опинився поруч мене, а я ж на ту хвилину був напівсліпий від хвилювання.

Фріц вражено витріщився на Констанс, різко кивнув їй, а тоді завмер на мить і, нарешті, викрутив монокль зі свого ока, взяв мою правицю й поклав ту лінзу, мов яку нагороду чи медаль, мені на долоню. І стулив на моноклі мої пальці.

— Сьогодні ввечері, — тихо сказав він, — прийди до мене на розмову.

Це був наказ, була команда і це було благословення.

І він подибав геть. Я тільки дивився йому вслід, міцно стискаючи той монокль у тремкому кулаці. Дійшовши до середини мовчазної юрби, він схопив свій ріг і закричав:

— Гаразд, робіть уже щось!

Констанс узяла мене за руку й повела геть.