Трилогія смерті

— Я знаю, знаю, — Лопес навіть не глянув на мене.

Констанс засміялася знову, бо він усе ще тримав її руку.

— Рікардо працював рятувальником при плавальному басейні в «МҐМ». То щодня добра сотня дівчат топилася, аби він відпомповував їх, повертаючи до життя. Веди ж нас, Рікардо!

Нас посадили за столик. Я не міг одвести очей від задньої стіни ресторану. Лопес перехопив мій погляд і мало не зламав коркотяга, яким саме відкорковував пляшку.

— Я був тільки глядачем, — тихо мовив я.

— Так, так, — промурмотів він, наливаючи трішечки дамі, щоб продебатувала. — То інший, дурило, був вискочив.

— Вино чудове, — похвалила Констанс, — як і ти.

Рікардо Лопес збентежився. І мало не засміявся диким сміхом.

— А хто був той інший, дурило? — поцікавилася Констанс, скориставшись перевагою свого становища.

— Та нічого особливого, — Лопес спробував пригадати свій давній розлад травлення. — Крики, мало до бійки не дійшло. До мого найкращого клієнта причепився якийсь вуличний жебрак.

«Ах, Боже мій! — подумав я. — Бідолашний Кларенс, котрий усе своє життя жебрав, випрошуючи світла рамп і слави».

— До твого найкращого клієнта, мій любий Рікардо? — невинно закліпала очима Констанс.

Рікардо задивився на тилову стіну, де згорнутим стояв той самий східний екран.

— Я розорився. Хоч сядь та й плач. А ми ж були такі обачні. Роками. Завжди він приходив пізно. Чекав у кухні, поки я перевірю, чи немає в ресторані когось такого, хто був би йому знайомий. Нелегко таке влаштувати, еге ж? Зрештою, де мені знати всіх його знайомців, правда ж? Але тепер, через якусь дурну помилку, через якогось ідіота, що трапився йому на вулиці, мій Великий Клієнт уже навряд чи коли повернеться. Знайде собі інший ресторан, безлюдніший, що закривається ще пізніше.

— А той Великий Клієнт… — Констанс підсунула Рікардові запасний келих, показуючи, щоб він і собі налив, — має якесь ім’я?

— Ніякого, — Рікардо налив собі, все ще минаючи увагою мій келих. — Та я ніколи й не цікавився. Багато років він приходив, принаймні хоч раз на місяць, розплачуючись готівкою за найдобірніші страви, за найкращі вина. Але за всі ці роки ми з ним обмінювалися від сили трьома десятками слів за вечір. Він мовчки проглядав меню, пальцем показував, чого бажає, і все за екраном. Потім вони — він зі своєю дамою — розмовляли, пили й сміялися. Себто, якщо з ним була супутниця. Дивні дами. Самотні жінки…

— Сліпі, — кинув я.

Лопес стрельнув у мене поглядом.

— Можливо. Чи й гірше.

— А що може бути гірше?

Лопес глянув на своє вино й на порожній стілець поруч.

— Сядь, — сказала Констанс.