Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
А може…
Аж тут за вікном стиха рипнув сонний бас припізнілого вартового:
— Хто там?
— Це я, — спокійним тихим голосом озвалася з вікна Ярина Подолянка.
— Носять чорти! — не дуже й поважливо буркнув собі під ніс сердитий сторож та й подався вгамовувати собак.
А Ярина сказала парубкові:
— Оце ти мене обманюєш?
— Я?! — здивувався Михайлик. — Тебе? Обманюю? Та я ж нікого й ніколи…
— Собаки ж забрехали, парубче?
— Забрехали, серденько.
— На тебе забрехали?
— На мене.
— А ти ж казав, буцім на закоханих… собаки не брешуть! Казав?
— Казав.
— Отже, ти, виходить, нітрішки… — і мерщій спитала: — Як тебе звуть?
— Кохайлик, — відповів збитий з пантелику селюк.
— Як-як?
— Тобто… Михайлик! — поправився хлопець.
— Так от, Кохайлику: ти станеш мені зараз у пригоді. Слухай сюди!
Панна Ярина Подолянка коротко й діловито розповіла Михайлові про появу в городі шляхтича Оврама Роздобудька, шукайла пригод і скарбів, котрому хтось доручив украсти в Мирославі архієрейську небогу, і що їй буде потрібна зараз вірна Михайликова рука, і він, дослівно те зрозумівши, зразу ж таки схопив її за руку.
Та панна відсахнулася:
— Здурів!
— Здурів, — радо погодився Михайлик, не випускаючи руки.
— Пусти!
— Не можу.
— Закричу.
— От-от, — зрадів Михайлик. — Закричи, серденько. Закричи!
— Навіщо це тобі? — зацікавилась панночка.
— Волай: «Рятуйте!», панно моя гожа та мила.
— Ну-ну?
— Зарепетуй, заверещи! Горлай пробі, гукай на ґвалт… Ну, ну, благаю!
— А чого це тобі так притьмом заманулося чути мій крик?
— От!.. Коли б мене ось тут застав хто-небудь? Що тоді було б?
— Анічогісінько.
— Мені довелось би таки й справді рятувати твою честь, Подоляночко? Га? Довелось би таки й справді женитися? Ну, чого ж ти? Кричи! Репетуй! — і він зненацька поцілував її просто в губи…
А вона…
Вона не скрикнула.
Вона не ляснула його по пиці.
Панна тільки вирвалася з рук і хотіла була щось таке ущипливе сказати простодушному нахабі, як це вона вміла хорошенько, таке сказати, від чого миттю скис би й не такий селюк, як наш коваль Михайлик.
Вона, якесь гостре слово для того мантачивши, вже й зітхнула глибше, бо ж від несподіваного поцілунку перехопило подих, і ліва брова їй вигнулась колесом, а чорні очі спалахнули янгольським кадильним синім вогнем, аж наче димком пойнялись від люті, вже й губи макоцвітні розтулилися, вже й зуби хижо блиснули, перлисті, проти місяця, але… вона не сказала нічого.
Тільки прислухалась.
Передихнула.
І прошепотіла:
— Іде вже той шляхтич. Тс-с-с! Чуєш?
Тиша бриніла в гóроді.
Тільки часом перегукувались вартові. Але вже не чути було ні соловейків, ні собак, ні хоркання кобил, ні гуркоту війни, ані пісень клечальних, ані парубоцьких зітхань, що від них такими ночами аж вітер здіймається над Мирославом.
Стоячи біля вікна, вони вдвох, Ярина й Михайлик, знову ненароком схопившись за руки, дослухалися до обережних кроків за вікном.
Михайлик і не глянув навіть на осяяний місяцем Рембрандтів образок на стіні, що в нього, власне, й закохався кілька ночей тому цей селюк з першого погляду, бо ж оригінал ковалика приваблював тепер, ясна річ, властеливіше за портрет…
Парубок чув її дихання, чув дотик руки, бачив мерехтіння очей, а схаменувся лише тоді, коли зовсім близько зашерхотіли чиїсь кроки по ріні, під самим архієрейським будинком.
— На нього, бач, і собаки не брешуть, — посміхнулась бісова панночка. — Отже…
— Хто ж це такий закоханий? — пирснувши, спитав Михайлик…
— Шукач скарбів…
— Таких, як ти?
— Дорожчих! — прошепотіла Ярина і стиснула ковалеві руку.
Нишком визирнувши з вікна, вони побачили дві постаті, що крадькома посувались попід стіною владичиного дому.
— Хто другий? — спитав Михайлик.
— Мар’яна.
— Циганочка?
— Ти вже її знаєш?
Придивившись, Михайлик справді-таки впізнав тоненьку постать чарівної ворожбиточки.
Вона підвела пана Оврама під вікно й стиха сказала:
— Тут.
І підштовхнула Роздобудька до стіни:
— Лізьте, паночку.
— Куди ж?
— У вікно, паночку.
— А драбина?
— Нема, паночку.
— Як же я злізу? — і пан Роздобудько, пещений чепурун, спинився біля мурованої стіни ні в сих ні в тих: так близько була мета його прибуття до Мирослава, лист полковника Кіндратенка, але добутись на другий поверх панок не вмів.