Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Сам Шуйський має в супроводі своїх приближених того ранку в’їхати до Кремля через Спаські ворота, тримаючи в одній руці хрест, а в другій меч. А під’їхавши до Успенського собору, зійти з коня (кінь неодмінно має бути білої масті), прикластися до образу Володимирської Богоматері і крикнути до народу:
— Во ім’я Боже ідіть на злого єретика!..
Все колись кінчається — і добре, і погане. Доведено віковим досвідом людства, і тут нічого не вдієш.
А втім, що погане кінчається — добре, бо як же інакше жити у світі, а ось що хороше — жаль. Але ж знову: тут нічого не вдієш, все у волі Бога.
Скінчилося все хороше і в Марини Мнішек — раптово, негадано. Трагічно. І не просто хороше у її житті, а — найпрекрасніше, яке тільки може бути у жінки, — ночі, повні пристрасної любові, дні, повні урочистих веселощів, коли вона разом з Дмитрієм возсідала на троні у великій залі Грановитої палати. Гадала, що таке царювання її на російському престолі триватиме вічно, аж ні. Всього лише з 8-го і до 17 травня.
Всього лише дев’ять днів.
Невже так мало, так скупо — всього нічого доля вділила їй щастя?
На Бога не ремствувала, бо все у волі Бога. Але ніколи не думала, що вона так мало заслужила у цьому світі щастя-везіння.
Всього лише дев’ять днів.
А потім... Потім її чекатиме не просто невезіння (якби ж то невезіння), а — крах!
Стрімкий, нищівний, непоправимий. Після дев’яти днів її царського весілля... Хто б міг подумати, хто б міг передбачити.
Цар Дмитрій спав у неї під боком, пригрівшись, притулився до неї, усім тілом своїм вбираючи в себе її тіло, і мирно посопував.
Скільки його не застерігали (один Басманов як старався) — все марно. Не вірив, вважав таких розповсюджувачів чуток панікерами і ледь чи не ворогами. А тому про якусь змову, що буцімто готується проти нього в Москві, і слухати не хотів. Веселився, як перед погибеллю. І він її врешті-решт діждався.
Десь за зубчатими кремлівськими стінами ось-ось мало зійти сонце й засвітити на землі білий день — тільки вже не для нього, не для царя Дмитрія Івановича.
Надходив ранок 17 травня 1606 року, спливали останні миті їхнього безтурботного щастя, що пливло й веселилося у Кремлі в любові, радощах, танцях і співах, в юнацькій безжурності. Коли вдарить набат, Дмитрій схопиться першим і прожогом вибіжить із спочивальні, з поквапу навіть не мовивши до неї жодного слова і не попрощавшись з нею, вибіжить — навіки.
А поки що спливали останні хвилини її царювання і їхніх молодих забавок, їхнього хмільного закохання, після якого надійде гірке похмілля. В ту мить, як вона ще додивлялася останні безпечні сни у нього під боком, бояри на чолі з Василієм Шуйським вже вийшли на лови... І ловитва їхня буде для них успішною...
Отож, в суботу 17 травня відбулося у Москві те, що польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным», себто убивством царя, законно вінчаного на царство, Дмитрія Івановича, якого одні вважали істинним сином царя Грозного, а інші — самозванцем...
Цар Дмитрій Іванович того ранку, коли ще й на світ не зазоріло, вдарив набат у столиці і коли з усіх боків до Кремля понеслися люди з криками «У город! В город!! Горить город!!!» (кричали, горло дерли, хоч ніде ніякої пожежі й не видно було; ні диму, ні вогню — навіть знаку на буйство вогню) і стрілецька охорона царя та придана їй «німецька» були швидко розсіяні, сам цар був зненацька застуканий у покоях цариці...
Ще відчуваючи звабливе і солодке тепло тіла коханої жінки, пружного, м’якого і спокусливого, Дмитрій Іванович, як куля з пищалі, вилетів з покоїв цариці. Дорога була кожна хвилина, хоча поспішність, якою б вона не була — це він теж відчув, — уже мало чим могла зарадити.
Не затихаючи й на мить, бемкали й бемкали над Москвою дзвони, і Дмитрій тоді ще встиг подумати: біда загрожує не так йому, як Москві, і треба щось негайно робити, аби врятувати столицю. І тільки як уже вибіг з покоїв цариці, то збагнув: біда загрожує не Москві, а йому особисто, що дзвони своїм бемканням, набатом, який рвав душу, накликали біду на нього.
Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, спочатку був «убитий в галереї проти покоїв імператора» його «секретар» Петро Федорович Басманов, який і став першою жертвою «злощасного» бунту 17 травня. А з ним «кілька стрільців з його охорони», і для Дмитрія це був сигнал того, що вб’ють і його, що жертв буде багато і кров проллється щедро. І той перший удар по першій жертві роз’яреного натовпу наніс Михайло Татіщев, той Татіщев, якому — за свідченням Жака Маржерета — добрий Петро Басманов незадовго до 17 травня «випросив свободу». Врятований од вірної загибелі Басмановим, Татіщев і вбив його, свого рятівника. Треба гадати, що так — гм-гм — своєрідно віддячив своєму спасителю.