Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— О Боже мій! — вигукнув я. — Це означає, що їм тепер відома Кларенсова адреса.
— Ти хочеш, щоб я поїхав і переказав йому це все?
— Ні, ні. Його схопить серцевий напад. Він боїться й мене, але поїду я. Застережу, щоб десь сховався. Боже, що завгодно може статись. 1788 Бічвуд?
— Точно.
— Краме, ти — сама спритність.
— Завжди такий був, — сказав детектив. — Завжди. Ще мушу поділитися з тобою дивною вістю: люди з Венеціанського відділку ще годину тому сподівалися побачити мене на роботі. Судовий слідчий зателефонував, щоб сповістити, що клієнт не може чекати. Тож ти, поки я працюю, допомагай. Хто ще на студії може знати те, що ми хочемо винишпорити? Себто хтось такий, кому можна довіритись? Хто пережив усю історію студії?
— Ботвін! — вихопилось у мене. Я аж закліпав очима, вражений власною відповіддю.
Меґґі з її мініатюрною вуркотливою камерою! Вона день за днем, рік за роком ловила світ, яким він прокручувався повз неї.
— Ботвін? — перепитав Крамлі. — Підсипся, розпитай. А тим часом, гуляко…
— Так?
— Стережи свої тили!
— Вони в безпеці.
Я поклав слухавку й покликав:
— Реттіґан?
— Я вже завела машину, — сказала Констанс. — Вона чекає на алеї.
36
Уже надвечір ми хвацько мчали до студії. Прихопивши з собою три пляшки шампану, Констанс щасливо лаялася на кожному перехресті, схилившись над кермом, подібна до тих собачок, які люблять вітер.
— Східці! — кричала вона.
Ми з ревом летіли просто посередині бульвару Ларчмонт, засідлавши розділову рису.
— Та що ж це ти робиш?! — закричав я.
— Колись тут були тролейбусні лінії обабіч вулиці. А посередині стриміла довга шерега підпор електричної лінії. Гарольд Ллойд шастав сюди-туди, снуючи поміж тих стовпів, ось так!
Констанс крутнула ліворуч.
— І так! І ось так!
Так ми об’їхали добрих півдесятка привидів давно знесених стовпів, от ніби нас переслідував фантомний тролейбус.
— Реттіґан! — мовив я.
Вона побачила моє серйозне обличчя.
— Бічвуд-авеню? — перепитала.
Була вже четверта година надвечір’я. По авеню, у північному напрямі, сунула остання пошта дня. Я кивнув Констанції, вона припаркувалась під самим носом у поштаря, який пихкотів у промінні тихого надвечірнього сонця. Той чоловік привітав мене, мов якого товариша, ще одного туриста з Айови, вельми шанобливо поводячись із усяким поштовим мотлохом, котрий слід вивантажити під кожними дверми.
Усе, що я хотів зробити, перш ніж постукати в Кларенсові двері, це перевірити його прізвище й адресу. Але ж той поштар белькотав без угаву. Розказав мені, як Кларенс ходить та бігає, як у того всякчас тремтять губи. Вуха нервово сіпаються вгору-вниз, мов у зайця. Очі — більмуваті.
Поштар штурхнув мене пакою пошти, сміючись:
— Черствий різдвяний пиріг десятирічної давності! Біжить до дверей свого бунгало в тому пальті верблюжої вовни, а-ля Адольф Менджу взірця 1927 року, коли ми, хлопчаки, бігали проходами поміж глядацьких рядів, аби підглянути, що там, коли затягувалися сцени якоїсь нудоти. Атож. Старий Кларенс. Якось-то я сказав йому: «Буу!» — то він захряснув двері перед моїм носом. Б’юсь об заклад: він і душ приймає в тому пальті, бо боїться глянути на себе голого. Ви ж до того страхопуда Кларенса? То не стукайте надто сильно…
Я нарешті одкараскався від нього. Хутко звернув на розі Вілла-Віста-Кортс прямісінько до номера 1788.
Спочатку я не стукав у двері, а пошкрябав нігтем по невеличких шибках. Їх було дев’ять. Ззаду нависав карниз, то мені годі було розгледіти, що там, у приміщенні. Не дочекавшись відгуку, я вже ледь гучніше постукав вказівцем.
Уявилося мені, ніби я чую, як у помешканні, за цими шибками, гупає заяче серце Кларенса.
— Кларенсе! — гукнув я. Зачекав. — Я ж знаю — ви вдома!
І знову мені причулося ніби якесь-чиєсь прискорення пульсу.
— Озвіться до мене, хай вам абищо! — закричав я нарешті. — Озвіться, поки не пізно! Ви ж знаєте, хто це. Студія, чорти б її взяли! Кларенсе! Якщо я можу знайти вас, то й вони можуть до вас добратись!
«Вони»? І хто ж «вони» такі, про кого це я?
Я загрюкав у двері обома кулаками. Одна з шибок тріснула.
— Кларенсе! Ваш портфель! Ви загубили його біля «Браун-Дербі»!
Це подіяло. Я перестав грюкати, бо розчув якийсь звук: чи щось промекало, чи хтось скрикнув, затуливши собі рот рукою. Забряжчав один замок. Потім забряжчали другий і третій.