Студії з української етнографії та антропології
- Автор: Вовк Федор Кондратьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Студії з української етнографії та антропології». Краткое содержание книги:
Але можна припустити також ще й инше пояснення, ке таке міфологічне, але яке не виключає, однак, пояснення Сумцова. «Необхідність покладатись на нам’ять свідків,— каже Ed. du Méril,— дала походження одному дуже брутальному звичаєві: після всіх обрядів присутні жорстоко вдаряли один одного, щоб краще все запам’ятати* ІМ. Як каже Макс. Ковалевський, подібні удари, як символи чисто юридичні, практикуються в країні хевсурів на Кавказі при складанню договорів: «Не забувайте, що в мене позичено стільки й стільки грошей!> Це нагадує поличннкн штирійських селян та січення хлопців у Великоросії, коли відновляється межа після сперечання "*9. Релігійний ритуал міг перетворитись тут в символ.
Під час цілого походу до хатн молодого весь час співають: «Вроди, боже, гречку, чорну, кострубату; ми ведем невістку, молоду й багату»|1JU,
Привезено гілля
Ой з-за гір та й в поділля.
Посажено го в місті, в городочку,
Під муром в холодочку.
На білім камінейку;
Вином го підливано,
Шафраном підсипано.
Марно зілейко заквіло,
І маленько зародило.
Єно дві ягодойки,
А обі червонойкі ,91.
' Див : Сумцоаі., О < плд обыч, 94. Krau», Sitte und Brauch der S üdsU*«i, 386; Бо«п.. Кт.врачипчу npauy бодгаръ, 40. Ltrbrecht, Volkskunde. 376, 377; Laumier, Cèrém nuptiales, 91 ; Wood. The wedding day, II, 48, 112, etc. У чгремисіп Каїаиськоі губернії полола не зразу сідає иа воза; вона ставить одиу ногу та А одходить Так вона робить тричі, аж поки віэиик поїзду не эмушус П сісти ударом батога (Смириоаѵ Черемисм, 130, 131)
Сумцоиі., op eil., 94, 95 ' Он. Гриша, Весілля в Галицькому повіті Полтавської губ. (Рукопис).
Елена Марковимъ, op. cit., Степ. 215.
Ed du Mer І, op cit., ІЗ. *У Швеції, після шлюбного благословення, коли налягають перстень, присутні, повернувшись спинами, б’ють один одного кулаками, щоб запам’ятати такий урочистий акт. так само, як роблять вони, коли комусь надається шляхетство» (De Collieres, I.a foresle nuptiale, геітпрг. 1865. p. 83). їм ^акс КовалевскіА. Законъ и обычай на Кавказѣ, M.. 1890, ст. 110.
A. WeresrczyAska, Вессілля в Острополі (Рукопис!.
Чубинскій. Труды экспед. IV, № 1236
Варто зазначити луже цікаву пісню, де говориться спочатку про захоплення дівчини, потім про її розчарування: «Цього вечора наш Василь не спав до півночі, все гадав, як йому звести молоду Оленку». «Оленко. зозуленько сива, іди з нами: наші горн не такі, як ваші, а складені з креміню, наша трава не подібна до вашої, у нас шовковая; наші поля вкриті рожами, а річеньки течуть медом; наші сади заросли тернами, на вербах ростуть горіхи, а наші дівчата у срібло вдягаються*. Молода Оленка не спала цілу ніч, готувалась до від'їзду. Проїхали гору, проїхали другу, на третій спинились. Тоді молода Оленка питає: де ж ті крем’яні гори, шовкові трави, рожеві поля, медові річеньки тощо? Василь одповідає: «Рожеві поля —твоє личко рожеве, шовкова трава — твоя руса коса, медові річки—твої милі губки, тернові садки —твої карі очі...» Оленка сіла Й задумалась... далі стала гірко плакати: «Боже мій милий, як я каюсь тепер Маю батька, як сокола. І кинула його, мала матір, як жайворонка, та й залишила II... Боже мій, якого лиха я наробила!.. Хто вишиватиме сорочки, хто піде до криниці по воду, хто вимете хату, коли їхня дочка пішла так далеко від них?..» Садовлять молоду Оленку на віз. Мати Оленки слідом іде: «Зятечку мій, я віддам тобі коня вороного, верни мені мою дочку в дівочому вінку; я тобі дам другого коня,— верни мені мою дочку вдягнену, як вона була,— у сріблі; я тобі дам, зятечку, коня та золоте сідельце,— верни мені мою дочку дівчиною».—«Я не хочу коня вороного, бо Ж Оленка буде Й у мене ходити в сріблі; не хочу я Й коня з золотим сідельцем, бо краля дівчина Оленка тепер моя» 192.