Студії з української етнографії та антропології

«Щоб виявити активність та завдячувати свос щастя тільки самому собі, римлянин з нагоди свого шлюбу власними рухами чинив жертви, хоч при всяких инших обставинах він це доручав жерцям» (Consensu parentum labulis etiam mar lus nuncupates, ad nuptias oflicio frequenti cognatorum et affinium stipatus, temp lis et aedibus public» viel.main immolabat. Apulée. Metamorph . I. IV) Ed du Mcril, op cit., 38

В східній Україні мати дістає при розподілі пару черевиків, зроблених з тіста, а батько одну сову, з числа тих, що оздоблюють коровай Е. П. Радакова, Свадьба въ селѣ ОрловкЪ Славяносербскаго уЪзда (Рукопис).

ти молодому дорогу та одібрати в нього коня («Степ», ст. 213) . Цей звичай, так само як і зазначені вище звичаї перейми та викупного за молоду, вказують на сліди дуже старих соціяльних форм. Явна річ, було необхідним, щоб усі присутні родичі брали участь в розподілі цього священного хліба, бо колись існував навіть, як це показує одна, мабуть, дуже стародавня пісня, звичай засвічувати свічку та шукати по всіх кутах хати, щоб переконатись, що нікого з родини (чи роду) не забули наділити (Чуб., № 1074). Крім того, сліди цього стародавнього звичаю ми можемо бачити ще й у тому, що старший боярин тричі запитує присутніх, чи всі мали свою частку короваю. Пісня, яка висловлює побоювання, чи вистарчило короваю для всіх, також заховує в собі зазначені сліди (Чуб., №№ 1065—1066). Підкреслім у цій церемонії розподілу короваю ще факт, який, явна річ, має абсолютно релігійний, а одночасно й юридичний характер: старший боярин, перед тим як поділити коровай, обома руками здіймає тарілку над головою, иноді навіть вдаряє цею тарілкою об сволок. Зовсім те саме роблять індуси, коли, сідаючи їсти, першу ложку рижу вони здіймають врівень з головою та присвячують у думці цей риж Сіві (Siva) чи Вішну (Vichnai) |70.

За розподілом короваю іде останній акт весільних обрядів у хаті молодої, а саме — переведення її до чоловікової хати. Починають з вечері, що була колись, без жадного сумніву, цілком ритуальною і заховує й тепер відповідні цьому характерові риси. За стіл сідають за тим самим порядком, як сиділи на посаді, цебто молодий на почесному місці, на покуті, під образами, молода по праву руку коло нього. Далі з обох боків сідають особи, що входили в поїзд, за винятком старшого боярина, що сідає навпроти молодого. Після того як староста благословить, як звичайно, подають вечерю, що на цей раз складається переважно із звичайних страв. В деяких місцевостях, однак, дотримують дуже стародавніх обрядів. На Поліссі, наприклад, подають півня, що його печуть за селом, на якому-небудь горбочку, живого, прив’язавши його до драбини чи якогось дрючка, обмотаного соломою |71. Молоді зовсім не їдять за столом, а потім ідуть вечеряти в комору, і то тільки виконуючи цим те, що наказує звичай: їм дають туди тільки одну тарілку та одну ложку, якою вони їдять по черзі38.

Після вечері нагадують дівчатам, що їм пора прощатися з молодою та йти додому: «вона вже не ваша, вона — наша» |73. Всі дівчата одходять, прощаючись з молодою словами ніжної пісні:

Прощай, прощай, уже ми йдемо.

Уже твоє дівування З собою беремо.

(Чуб., № 1130).

В одній з весільних пісень говориться: «Іди собі, ти вже невіста, ти вже відокремлена від нас; ти заручена, то вже вийшла з нашого брацтва; ти молодиця, ти вже не дівчина» |74. Старша дружка, прощаючись з молодою, бере її за руку і вдає, що хоче її забрати з собою; але молодий зараз же старається затримати молоду, вхопивши її за полу одежі. Він тримає її за полу весь час, поки дівчата прощаються з нею. Дівчата, що вже жадали від неї, щоб вона віддала їм свого вінка та бинди з коси, спиняються ще раз під вікном, щоб запитати, де її ключі. Молода відповідає їм ритмічною фразою: «ключі в пшеницю я закинула, щоб заміж вийшли всі ви на ближчі м’ясниці; ключі я в овес закинула, щоб ви всі пішли тою самою, що й я, дорогою» |75.