Студії з української етнографії та антропології

ІМ Шлюбний обрид а мсдст. ДѴЖ* поширений у стародавніх індусів, практикується у багатьох народів (А de Gti bernât і», op. cil, 100, 156. 197; £умиоиі>, О сяяа обр , 149 fSO; Wood, The wedding day, І, 219), a особливо y південних слав'ян (болгарів та оеибія).

,se Науко, вил М Наумояича, )Ш. VIII, 480-481.

114 в певних місцевостях Галичини мплодн* знову нов’изуїпть рушником або поясом, що його протягають. ім під руками, і вони цілий вечір достаються и такому становиш |0 Roaxfctcwtra, op. dt 32) Ö шдусіп батьки молодої ів'язуе рѵкн милодкя сянтою траво», мали іх одежі також jbVj.ihi {Walter К Kelly, Ourio*Mks of indo-euttifieufi Iradilion and lolk tore, L 1863, 292) Цей хончяй дуже поширений у всіх пародія f див £d. dvj op. eit . M. 47, Gaya, op cit. 57, 61, 111; Laumier, Cérém. nupt. 180, 192. 211, 233, 252, 329, Wood,The wedding day. I. 127; A. de Gubernatis, op. cit., 220), а тому, mo він оснований на тому самому прннинні, що А мучення рук та звичай їх зв'язувати, то його заведено і до християнського культу. (Quod ant nn nu Den tes post benedictlonem vitae uno invicem vinculo copulantur. videlicet, ne compagem conjugalis unilatis disrumpant (isid Hisp. цнт. у Гільдебрандта. De nupttis etc., 76).

як агарлик належав йому персонально, хоч найчастіше він дає його дочці як удовину частку |&|. Ще инша обставина дає нам право триматися нашої думки щодо цього: коли розподіл дарунків скінчено, жінки, то не належать до родини, але, очевидячки, належать до того самого роду, вимагають також своєї частки. Взявши відро та вилізши на лану коло печі (завше священне вогнище), вони б’ють у відро, як у бубон, одночасно співаючи та вимагаючи своєї частки викупного ,м.

Негайно після того переходять до розподілу подарунків од молодої. Мати молодої іде до комори та приносить звідти відро, повне вишиваних рушників їх дають старшому бояринові молодої, а він кладе кожного рушника окремо на тарілку та розподіляє їх межи всією ріднею молодого з тими самими церемоніями, які ми описали вище. Хор супроводить все це піснями. Тому, що подарунки від молодої бувають завше тільки рушники, здається, можна гадати, що ми маємо тут тільки ще раз повторену церемонію «в'язання», пристосованого тепер уже до цілої родини молодого.

Починають потім розплітати косу молодій (коли цього не зроблено раніше, як це ми вже вказували, або коли це не має бути зроблено трохи пізніше) та зав'язують їй на голову серпанок, звичайний для молодиці. Церемонія ця відбувається так: староста благословляє починати, молоду садовлять, най частіше на діжі, застеленій кожушиною: підходить молодий, виймає з коси стрічку, що була туди вплетена, та бере її собі. В деяких місцевостях, де дівчата носять у косах багато бинд. як от особливо на правому березі Дніпра, сама мати виймає їх з коси молодої. «Мати дочку годувала,— каже пісня,— нині ворогом її стала: бнндн з кіс її виймала, білим серпанком в'язала». Дві свашки стають коло молодої, кожна тримає хліб під пахвою Вони розчісують молодій волосся, мастять маслом, а потім одна з них бере гребінь, зачісує цим молодого, а після того тим самим гребенем чеше волосся молодій ІМ. Свашки чешуть так по черзі, тричі під час цієї церемонії переміняють хліб, кожний раз цілуючи його. Потім (иа лівому березі Дніпра) заплітають волосся молодій не в одну косу, як цс роблять всі дівчата, а в дві. Молода мусить конче плакати під час цієї церемонії |6и. Після того беруть очіпок і намагаються вдягти його на голову молодій, але вона зриває його з голови та відкидає геть від себе, на поріг хати. Коли їй пощастить це зробити, а парубки, що стоять коло порога, заберуть очіпок, то молодий мусить викупити його, давши їм трохи грошей. Нарешті після того, як молода відкинула очіпок тричі, його остаточно вдягають їй на голову, і тоді підходить до неї мати з наміткою і покриває нею дочку, перед тим перехрестившись. Наміткою покривають молоду поверх очіпка, і вона, так само як і раніше.