Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— То це ти, мамин синку?

Ані великого зачудовання не було в тім вигуку, ані гордовитості, яка звучала в цім голосі вранці, ані ріски докору чи гніву.

Панна зразу впізнала в соловейкові того молодого нахабу, що сватався до неї вдень.

Вона при світлі місяця без крихти подиву оглянула новісінькі козацькі шати, що вельми личили молодикові, побачила й чубок, підстрижений, підбитий, закандзюблений на запорозький кшталт, побачила і очей палання, мерехтливих, дикуватих, і зненацька спитала:

— А чом це ти, козаче, ходиш босий? — та й пирснула, немовби це була не панна, вихована в манірній Європі, а тутешнє сільське дівчисько.

— Ти ж, дівко, й сама — не взута ж! — слушно зауважив панні Михайлик.

Ярина поглянула на свої босі ніжки, що біліли в сяйві місяця, трішки зніяковіла, бо ж вискочила, як була, просто з ліжка.

Зніяковів і наш Михайлик, звісна річ.

Отак вони й стояли босоніж.

Якусь мить одне на одного роздивлялися.

Аж потім панна Ярина здивовано спитала:

— Як же тебе собаки не порвали?

— Мама казала мені, що на закоханих собаки не брешуть, — просто відмовив Кохайлик.

— А ти хіба… — почала була Ярина.

— Атож! — як про річ цілком очевидну, мовив Михайлик, і сухий вогонь його очей замерехтів тим синім пломенем, яким горить добренна оковита.

Вони помовчали.

Потім Ярина сказала:

— От і добре!

— Що я закоханий?

— Добре, що ти… сюди… зараз оце… прийшов! — і раптом покликала: — Ходім лишень!

— Куди? — аж задихнувся парубок, бо жерущий вогонь охопив його єство. — Куди ж?

— Ходім-но! — і, схопивши за руку, вона повела Кохайлика до сліпих вікон архієрейської господи, які так насторожено повитріщалися в обіллятий місячним сяйвом старий вишневий садок.

— Добре, що ти босий, — сказала дівчина.

— Що ж у тім доброго? — спильна поглянув парубок.

— В чоботях ти й не видерся б.

— Куди?

— Сюди ось.

Панна показала на стіну, заплетену старим хмелем, і на срібне в місячній зливі шестикутне вікно, з якого вона допіру визирала в садок.

Потім звеліла парубкові:

— Лізь лишень.

— Та як же?

— А ось так.

І панна Ярина-Кармела спритно та легко, чіпляючись за нерівності муру, складеного з дикого каменю, за густе плетиво хмелю, миттю вихопилась на своє підвіконня, зникла в хаті, а потім, закликаючи молодика, закивала рукою.

Михайлик вагався б, можливо, й довше, коли б не забрехали зовсім близько собаки.

Скочивши до стіни, молоденький ковалик миттю опинився на підвіконні, а потім — і в панни в кімнаті.

Він тяжко дихав.

Може, від раптового перельоту з кузні до цієї пишної опочивальні.

Може, від неймовірності всього, що скоїлося з ним на ту годину.