Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Усі укуталися у плащі й принишкли, буцімто на щось чатуючи. Правда, спершу вони силувалися зав’язати невимушену розмову, та вона чомусь не в’язалася. Отож так вони сиділи та сиділи, і чути було лише шурхіт прибою.

Наступні декілька годин видалися їм вічністю. Та приспіла хвилина, коли всі раптом стрепенулися і зрозуміли, що все ж на якийсь час здрімнули. Зорі вже перемістилися по небесному склепінню, а саме небо було чорне-пречорне, і лише на сході вгадувалася сіра смужка. Усім було холодно, від довгого сидіння руки-ноги заніміли, і до того ж від спраги пересохло в горлі. Та ніхто не прохопився жодним словом, бо саме цієї миті всі відчули: щось відбувається.

Перед ними, за колонами, проступав невеликий пагорок. І ось просто-таки посеред його схилу відчинилися двері, і в дверному прорізі з’явилося світло; звідти хтось вийшов, і двері відразу зачинилися. Невідомий, видно, ніс у руках якийсь світильник, та вони не розбирали нічого, окрім самого цього вогника. Силует повільно наближався — і нарешті зупинився біля самого столу, якраз навпроти них.

Тепер вони розгледіли: це була висока дівчина в довгому світло-голубому вбранні. Золотаве волосся спадало їй на плечі. І, заледве побачивши її, вони збагнули, що таке справжня врода.

У руці вона тримала високу свічку в срібному шандалі, яку, підійшовши, поставила на стіл. Швидше за все, легкий бриз, що ввечері подував з моря, тепер зовсім вщух, бо полум’я свічки піднімалося догори так рівно, наче вона горіла в кімнаті з зачиненими вікнами й запнутими фіранками. Світло її відбивалося, виграючи, на золотих келихах та срібних тацях. Тут Люсі помітила на столі річ, на яку раніше не звертала уваги. Це був нагострений крем’яний ніж, від якого віяло прадавніми жорстокими віками.

Досі ніхто не вимовив ані слова, та ось Ріпічип, а за ним Каспіан і решта встали, відчувши, що перед ними не проста дівчина, а благородна пані.

— О подорожні, що прибули здалеку до стола Аслана! — звернулася дівчина до них. — Чому ви нічого не п’єте і не їсте?

— Прекрасна пані, — відповів за всіх Каспіан, — ми боялися торкатися до цих страв. Ми гадали, що це через них наші друзі поснули чарівничим сном.

— Вони їх навіть не скуштували, — сказала дівчина.

— Але що ж з ними сталося? — занепокоєно вигукнула Люсі.

— Сім років тому, — відповіла дівчина, — вони прибули сюди кораблем, вітрило якого було подране на клапті, а борти прогнили наскрізь. З ними були матроси. І один із ватажків, побачивши цей стіл, промовив: «Ми стомилися веслувати й латати вітрило. Краще сядьмо за стіл і зостаньмося тут на віки вічні». Але другий на це сказав: «Ні, краще повернути на захід, до Нарнії. Ймовірно, Міраз уже помер!» А третій, на вигляд найбільш владний і найсуворіший з усіх, обурено гукнув: «Ні й іще раз ні! Не личить нам, заморцям, шукати спочину та спокою! Стихія наша — пригоди й небезпека. Наші дні близяться до схилу. Тож проведімо останок життя в пошуках невідомих земель за східним горизонтом!»