Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Вони засперечалися, і той третій у гніві схопився за крем’яний ніж. Та даремно він до нього торкнувся! Бо тієї ж митті всі троє заснули глибоким сном. І не прокинуться доти, доки з них не спаде закляття.
— Що це за крем’яний ніж такий? — запитав Юстас.
— Невже ніхто з вас не чув про нього? — відповіла запитанням дівчина.
— По-моєму, — сказала Люсі, — я колись бачила дещо подібне. Здається, таким ножем Біла Відьма вбила Аслана за кам’яним столом.
— Це той самий ніж і є, — сказала дівчина. — Його перенесли сюди, і він буде вічно зберігатися тут у славі та пошані, доки буде світ і сонце.
Едмунд, котрий уже декілька хвилин від неспокою совався на стільці, сказав:
— Сподіваюсь, ви не вважатимете це за нечемність та грубощі з мого боку… Я взагалі-то не страхополох. Ну, принаймні скуштувати цих наїдків не побоявся б. Та тільки тут ось яка справа: у наших мандрах нам довелося зіткнутися з багатьма дивами. І ми збагнули, що часто речі бувають не такими, якими вони спочатку нам здаються. Коли я дивлюся на вас, то мимоволі вірю вашим словам, але й чаклункам спершу довіряють так само. Як же ми дізнаємося, що ви нам друг?
— А ви не можете цього дізнатися, — відповідала дівчина. — Ви можете лиш вірити або ні.
Після нетривалої мовчанки пролунав голос Ріпічипа:
— Сір, — звернувся він до Каспіана, — якщо буде ласка вашої величності наповнити мою чашу вином із цього келиха (бо сам він для мене завеликий), я з радістю вип’ю за здоров’я пані!
Каспіан так і вчинив, і миш, стоячи на столі й тримаючи золоту чашу обома лапками, урочисто проголосив:
— За вас, ясновельможна пані!
Вихиливши чашу до дна, він відщипнув шматочок фазана, і невдовзі всі наслідували його приклад. За ніч усі добряче зголодніли, і якщо те, що було на столі, не зовсім пасувало для раннього сніданку, то сповна могло зійти за спізнілу вечерю.
— А чому цей стіл називається столом Аслана? — Люсі поставила запитання, що давно крутилося у неї на кінчику язика.
— А тому, що він накритий тут за його велінням, — відповіла дівчина. — Для тих, кому вдається доплисти в таку далечину. Багато хто називає цю землю краєм світу, і вони кажуть правду: можна запливти ще далі, та край світу починається вже тут.
— Але хіба продукти не псуються? — поцікавився практичний Юстас.
— Їх щодня з’їдають, а на їхньому місці з’являються нові, — пояснила дівчина. — Та ви самі це ще побачите.
— Але як нам бути зі сплячими лордами? — запитав Каспіан. — У тій країні, де живуть мої друзі, — він кивнув на Юстаса та Певенсі, — розповідають казку про принца, який увійшов до замку, де всі спали зачарованим сном. І, щоб їх розчарувати, йому необхідно було поцілувати принцесу.
— Тут усе навпаки, — сказала дівчина. — Не можна цілувати принцесу, допоки не знято чари.
— Тоді, — промовив Каспіан, — в ім’я Аслана, навчіть мене, як це зробити!
— Цього вас навчить мій батько, — відповіла дівчина.
— Ваш батько? — здивувалися всі. — Хто ж він і де є?
— Погляньте ось туди, — сказала дівчина, обернувшись і вказуючи на двері на схилі пагорбка. Тепер уже розвиднилось, адже, допоки вони гомоніли, зорі поблякли і на їхньому місці в сірій східній частині неба з’явилися світлі смужки…
Розділ 14
Початок краю світу
Двері тихо відчинились, і з-за дверей з’явилася постать людини, такої ж високої та ставної, як дівчина, та, може, трохи повніша. У руках чоловіка не було вогню, та здавалося, що світло йде від нього самого. Коли він підійшов ближче, Люсі побачила, що перед ними старий. Його сива борода спускалася до землі, таке ж сиве волосся сягало голих п’ят, а одяг його був витканий із м’якої сірої вовни. Його вигляд — величний та суворий — змусив мандрівників мимоволі піднятися, як піднялися вони перед дівчиною. Старий, не прохопившись жодним словом, підійшов до стола й зупинився з іншого його боку напроти дочки. Потім вони обоє випростали руки на схід і заспівали.
Шкода, що до нас не дійшли слова цієї пісні: ніхто з мандрівників не міг згадати їх потім, як не намагався. Люсі пам’ятала лише те, що співали вони високими, трохи тремкими, але прекрасними голосами, а сама пісня була, за її словами, «спокійною вранішньою піснею».
Під звуки цього співу сірі хмари на сході розходилися, а в небі з’явилися світлі островки, які ширилися-ширилися, аж поки весь небосхил став заледве не білим. Море засяяло сріблом. Пісня все не закінчувалася; тут небо на сході стало полум’яніти, з-за моря з’явилося сонце, і його перший промінь заграв на золотому посуді й на крем’яному ножі.