Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Дивіться! — закричав хрипким голосом Райнельф, що стояв на носі.

Попереду завиднівся ледь помітний полиск світла, і, коли всі повернули голови в його бік, він несподівано перетворився у широкий промінь, що освітив увесь корабель. Навіть не освітив, а вирвав його з темряви, мов прожектор. Каспіан спочатку замружився, потім озирнувся навколо й побачив застиглі обличчя своїх супутників. Усі дивилися назад: кожен на свою виразну чорну тінь.

Люсі пильно вдивлялася у смужку світла попереду й нарешті дещо розрізнила. Це «дещо» спочатку здалося їй хрестом, потім літаком, потім повітряним змієм — і ось над самою своєю головою вона почула шум крил і побачила альбатроса. Птах тричі облетів щоглу й нарешті примостився на гребені золоченого дракона на носі. Він щось мовив своєю пташиною мовою. Що саме, ніхто не зрозумів, але всі зрозуміли, що то голос надії. Потім альбатрос розпростав крила, знявся і повільно полетів попереду, забираючи дещо праворуч. Дрініан не зволікав — повів корабель слідом, не маючи жодних сумнівів у тому, що птах виведе їх із цього страшного місця. Але ніхто, крім Люсі, не чув, як, облітаючи щоглу, птах прошепотів до неї: «Будьте мужніми, дитя моє!» — і голос, що мовив ті слова, був — вона в тому не сумнівалася — голосом Аслана, а приємний солодкий запах дмухнув їй в обличчя.

За якусь мить темрява посірішала, і не встиг слабкий промінчик надії осяяти їхні думки, як вони виринули під яскраве сонце в тепло, де над нами синіло блакитне небо. І всі одразу зрозуміли, що боятися їм уже нема чого, та ніколи й не було. Кліпаючи очима, усі роззиралися навкруги, вражені тим, як сліпуче сяяв корабель у променях сонця: усі підсвідомо очікували, що темрява не полишить корабель просто так, а «причепиться» до біло-зелено-золотавого, немов отой бруд чи накип. Раптом хтось щасливо розсміявся, а за мить уся палуба заходила ходором від дружного реготу.

— Мало не втрапили в халепу, — зауважив Райнельф.

Не гаючи ані хвилини, Люсі спустилася на палубу, де всі з’юрмилися навколо врятованого. Не пам’ятаючи себе від щастя, він деякий час не міг вимовити жодного слова і лише вдивлявся в синє море й сонце, несміливо торкаючись руками фальшборту й канатів, ніби хотів упевнитися, що то відбувається з ним насправді, а щоками його сповзали великі сльози.

— О, дякую, дякую, дякую вам! — нарешті спромігся вимовити він. — Ви врятували мене від… від… такого, що й словами не передати! Хто ж ви? Я заморець із Нарнії, і колись мене звали лордом Рупом.

— А я, — сказав Каспіан, — Каспіан, король Нарнії. Ми вирушили в путь на пошуки вас і ваших супутників, що колись були друзями мого батька.