Крига. Частини І–ІІ

Так бути не може!

Сплюнулося убік, вітер підхопив слину. Вся надія на Ніколу Теслу. Що він живий, що надійно виштовхнув смерть із сьогочасности в одне з минулих, і детьмітизований, багатоможливий Тесла доїде до Іркутська, складе там свої машини, пропустить теслектричний струм крізь лютих, уся надія на геніального серба, — він зробить Історію предметом експериментальної науки, під’єднає Історію до електродів, переведе стрілку, в’ююю, б’ють чорні блискавки, й побачимо, чия візьме.

Підійшлося до бар’єру, важко сперлося на перила. Шпали миготіли під міжвагонною муфтою, зливаючись у геометричну хвилю. Ще лише день, післязавтра вранці Іркутськ. Що робити? Піти за адресою, яку вказав Прайс, зголоситися до Міністерства Зими, дати нацькувати себе на батька? А якщо якийсь шпик заморозницький, якщо якийсь послідовник Мартина з распутінської фракції, якщо хто-небудь угледить і дасть знак, чи багато треба в такому місті на краї світу, де юрми китайцев, сибірських дикунів, бывших каторжників і всіляких покидьків із усього світу перекочуються вулицями, багато не треба — червонець і фляга ханшину, нічого більше, й уже входить кинджал під ребро, маєш свої тисячу рублів, у пеклі з Іскаріотом в зимуху тепер ріжтеся.

Може, втекти? Коли? Яким чином? Зійти на станції перед Іркутськом, розчинитися у Сибіру, це можливо, мається достатньо грошей, схованих із виданого комісаром і виграного в Фессарa; а тут ніхто не питає про документи, можна роками жити поза досяжністю держави, помінятися ідентичністю з одним чи другим утікачем. Або роздобути згодом квиток incognito в купейному до Владивостока, звідки відпливають кораблі до всіх портів світу, — чи ж не таким був первісний задум? — Капська провінція, Антиподи, Вест-Індія, Америка.

— Дозвольте, Вєнєдікте Філіповічу.

Ставши поруч, Зєйцов ухопився за поручень безпалою рукою, коли експрес хитнувся на невеликому вигині.

— Пішли?

— Вибачте?

— Доктор і пан Поченґло. Вони вас розбудили?

— Не знаю… так… я тільки… — А чому ж він знову так бентежиться, чому за бороду хапається, у ковтунах чорних шкрябає, чому знову матерію костюма жужмить і бгає, залишаючи масні смуги? — Дозвольте, що…

— Ну ж і наслухалися ви, Філімоне Романовічу, масу дурниць, як рідко трапляється.

— Я… я зовсім не думаю, щоб то були дурниці, — він нервово почухав рубець. — Ви, Ваша Вельможносте, пам’ятаєте, про що я вас сьогодні вранці просив.

Випросталося.

— Якщо ви хочете мучити мене цим знову…

— Ні, ні! — Він замахав руками, впустивши перила. — Я власне з протилежним проханням: якщо пам’ятаєте… забудьте.