Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Будуть до тебе приходити, в пояс, так, у пояс кланятися, дари усілякі до ніг твоїх складатимуть, переконуватимуть, підкуповуватимуть, благатимуть, погрожуватимуть, так, погрожувати вони, звичайно, будуть теж, але даватимуть, дадуть усе за владу над Історією!
— Що ви йому на вухо цідите! — гримнув симетричний доктор з іншого боку золото-кармінової зливи. — До чого підмовляєте! Щоб він на власну користь зважав? Щоби — що? На аукціон Історію виставив? Душа купецька!
— А ви, докторе, — спиталося, — ви ж знаєте, якою повинна бути Історія?
— Так, Царство Польське від моря до моря, а Російська імперія у друзках, — пирхнув доктор Конєшин.
Скинулося з плеча руку Порфірія.
— Але я питаю серйозно. Бердяєв вважає, що люті спотворили хід Історії. Тож вистачить відмінити Зиму, й буде так, як мусить бути? Чи й справді слід Історією вручну… керувати?
— Якби існував такий спосіб, — заплющивши очі та гріючи лицо в сонячному блиску, розмріявся доктор Конєшин, — якби існував якийсь науковий метод пізнання того, що мусить бути, а не того, що може бути, лише того, що мусить бути…
— Думки Бога.
— Навіщо нам тут ще й Бог! Історія не є посланням від Бога — хіба що тією само мірою, що й сузір’я на небі, хімічні рецепти або уклад кишківника й печінки в організмі. Тож якби існував науковий спосіб діагностики, так само, як пізнається з вигляду кишок, який організм уражений хворобою, а який представляє собою образ здоров’я і біологічної справности, — такий спосіб діагностування хворої та здорової Історій, тоді так, ви могли і викривлену Історію випростати, тобто вилікувати: й це був би єдиний випадок слушного застосування влади ручного нею керування.
— Ви, пане докторе, атеїст, — сказав без подиву Порфірій Поченґло.
— Цього я не сказав. Просто Бог мені в Історії ні до чого.
— Тож я й кажу: ви, пане докторе, атеїст, — повторив Поченґло.
— Або ж мають слушність мартинівці, — сказалося поволі, — й Історію було викривлено вже дуже давно, бо світ перебуває під владою Злого й тільки надійти мусить істинний Бог, щоб зцілити в світі те, що хворе, себто й Історію також, Історію він зцілить передусім. Саме він, а не люди.
— Він? — підняв брову пан Порфірій. — Тобто Крига? Люті?
Помацалося язиком опухлу губу.
— Щоб подивитися на Історію, як лютий, — заморозитися так: тобто затьмітитися, залитися тьмідиною аж до кам’яного Морозу…
— Чим?
— Не те, що можливе, а те, що мусиш, що робиться… істина…
— Ви добре почуваєтеся? — Поченґло знову підійшов, нахилився, приклав уста до вуха. — Ти стоїш на сонці, — прошепотів він, — стережися, пан доктор також це врешті помітить, ти випалиш тьмітло як старий крижлізовар.
— Геть! — верескнулося. — Пошли! Спокусники! Я не буду брехати!
Відтрутилося Порфірія і стрибнулося до залізної перегородки. Вибігши на оглядовий майданчик, затраснулося двері й підперлося плечима зимний метал. Чи намагалися вони добутися, відкрити силоміць? Якщо й так, то цього зовсім не відчулося. Усі звуки всередині вагона залишилися за тим шлюзом; тут, натомість, чувся тільки машинний гук «Чорного Соболя», свист вітру й гіпнотичний ритм крижліза, по якому вистукувала тепла сталь: длук-длук-длук-ДЛУК. Вдихнулося на повні груди. Ритм мандрував від коліс через підвіску та шасі, крізь стіни й двері, в плоть, кров і кістки, аж усередину черепа, підганяючи той мозковий потяг, про який уже майже забулося: длук-длук-длук-ДЛУК, мисль-мисль-мисль-МИСЛЬ!
Треба протверезіти. Терпкий смак жаху досі щипав язик і піднебіння (смак жаху, а може, теслектричного потоку). Адже вперше з повним переконанням припустилося, що то все від самого початку правда: люті заморожують Історію — фатер розмовляє з лютими — Міністерство Зими хоче через сина керувати батьком… лютими… Історією… Заморозники й розтальники, поляки й росіяни, соціалісти й мартинівці, охранка й пілсудчики, Тесла й Сибирьхожето, ті й інші, одні й другі, кожен тягнутиме в свій бік, і якщо не перетягнуть, то вб’ють, щоб не дати перетягнути іншим фракціям.
То страх, — а що каже розум? Треба поміркувати тверезо. Плюмаж сірого диму розпростерся у небі над експресом, — коли задерлося голову, бачилося поміж вагонами і вагоном, як вечірнім небом прудко струменить ріка диму; коли ж просто поглянути вздовж ешелону, в очі вдаряють розсерджені вогнями призахідного Сонця сяйва й веселки, й аркодужні міражі зимних барв, викрешуваних на краях чорного локомотиву, половина обрію гинула за феєріями тих мерехтливих розблисків. Транссибірський експрес мчав крізь тайгу в гукові розштовхуваного повітря і ревінні сотень тонн сталі, але виглядало це так, наче тягнув його метеликовий запряг, велика хмара світлобарвних метеликів, яка випереджувала, оточувала, притискала сам паровоз.