Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
І ще завзятіше — вірно служачи цареві, — взявся за підготовку бунту, як начеб квапився. При зустрічах у Кремлі з царем Дмитрієм Івановичем — а він на той час став своїм у московській цитаделі монархізму, — незмінно виявляв йому шану, клявся у вірності, а відійшовши, займався підготовкою змови. Дмитрій Іванович був третім царем, якому він служив. З першими двома — Грозним і Годуном — у нього нічого не вийшло, хоч він і не полишав мрії утвердитися на царстві, а ось третього вирішив будь-що скинути з трону. Але потрібні були спільники — надійні, дієві, авторитетні — серед боярства. Першими до нього пристали князі Василій Голіцин та Іван Куракін. Вони залучили бояр, котрі з якихось причин були невдоволені Дмитрієм Івановичем. (Та й догодити усім, та ще боярам, навіть не кожний цар здатний!)
Старшим (воєводою змовників) на таємному зібранні за завішеними вікнами вибрали його, боярина і князя Василія Шуйського — служив двом попереднім владикам, «послужить» і третьому. Та й ніхто з бояр не прагнув очолити змову — на випадок провалу першому відітнуть голову звичайно ж главареві, а цього ніхто з бояр не хотів. Але на тій таємній раді бояри ухвалили: перш за все треба вбити царя, бо тільки так можна його позбавити трону, — це рішення прийняли одноголосно. Тих, хто вагався чи сумнівався, — не було. А що робити з царицею Мариною Юріївною, тоді не дійшли згоди. Одні жадали і її крові, інші радили відправити полячку у заслання, треті — виміняти у когось на когось, четверті... Ухвалили: вирішення долі цариці відікласти на потім, спершу треба порішити царя, захопити владу, а вже потім дійде черга і до тієї «дєвки з Польщі», якій вони, визнаючи її про людське око царицею, кланяються за руським звичаєм до землі (хребти в бояр виявилися, незважаючи на вік, таки добре гнучкими). Хоча, мабуть, доведеться і її той... кокнути. Невелике цабе, єретичка сяка-така!..
Отож, бояри ухвалили: спершу вбити царя, а вже потім рішати, хто з них, змовників, посяде трон навзамін убієнного... Галасували і шуміли довго.
Зрештою, потомилися і поклялися між собою: новий цар — кого б не вибрали — не повинен нікому мститися за минулі образи, а ось управляти Російським царством він має за спільною радою, прислухаючись до думки кожного.
А поки що старшим обрати Василія Шуйського.
І Шуйський почав обережно залучати до змови інших бояр, працювати з стрільцями, аби вони бува не виступили на боці царя. Найбільше, що йому вдалося зробити, це перетягнути на свій бік 18-тисячне військо, новгородське і псковське, яке стояло біля Москви, готуючись до походу на Крим. (На московське військо була мала надія, воно могло виступити за царя, а новгородці та псковичі — так склалося ще з часів Івана Грозного, який позбавив їх вольностей і залив їхні вотчини кровію, — охоче погодилися побити московського царя, до якого вони здавна відчували неприязнь.)
Ще однієї ночі зібралися в будинку Василія Шуйського — добре, що ніч видалася темною і мрячливою, коли гудів вітер і вили собаки, — всі довірені: бояри, купці, сотники з п’ятдесятниками, які представляли полки.
На тім зібранні Шуйський востаннє заявив: Дмитрій — ніякий не син царя Івана, а — самозванець. Визнали — і Шуйський у тім числі — його істинним царем лише для того, аби звільнитися від Годунова. Та й гадали, що такий розумний, хоробрий молодик буде захисником православної віри та старих звичаїв, але швидко виявилося, що цар любить лише іноземців, байдужий до святої віри, оскверняє храми Божії і, нарешті, він женився на «поганій полячці». «Якщо ми, — запевняв Шуйський своїх змовників, — зарані не подумаємо про себе, то нам ще гірше буде. Мусимо вийти на смертний герць із царем. От я, наприклад, для врятування православної віри готовий на все, аби тільки ви мені допомогли «усердно». А тому кожний сотник має оголосити своїй сотні: цар — самозванець і затіває зло із своїми поляками. Хай ратні люди радяться з цивільними громадянами, як посприяти ділом, аби позбутися такої біди, а якщо всі будуть заодно, то й боятися нічого — за нас буде кількасот тисяч, а за нього — п’ять тисяч поляків, які, до речі, живуть не разом у Москві, а всі по різних місцях і з ними, розпорошеними, впоратися буде не складно».
Ще ухвалили: оскільки певності, що більшість буде за ними, все ж не було, то домовилися за першим набатом кинутись до палацу з криком, що, мовляв, поляки б’ють государя, оточити Дмитрія, як ніби для захисту, і порішити його. А в ніч з 16-го на 17 травня у Москву ввести загін новгородців та псковичів, захопити всі 12 воріт Москви і нікого не впускати ні в Кремль, ні з Кремля. Першими — близько четвертої ранку 17 травня — вдарити в набат «на Ильинке, у Ильи Пророка», на новгородському дворі, а вже тоді «разом заговорять всі дзвони московські».